Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

— Ну, Голлі. ходімо?  

Ми почали розходитись. Джорджеві й Фло дістались підвал і перший поверх, Ґодвін з Верноном—два горішні. Локвуд і Кіпс, разом з нами, піднялися головними мармуровими сходами до другого поверху й зникли у відділі жіночого одягу. Ми з Голлі рушили далі, на третій поверх.  

Відділ чоловічого одягу займав три суміжні зали. Тут було досить-таки темно, бо сюди не сягало світло вуличних ліхтарів. У густій темряві поблискували сріблясті лиця манекенів, що стояли на світлих постаментах між вішаками з одягом. Нескінченні ряди костюмів, штанів, акуратно складених сорочок... Пахло кульками від молі, кондиціонером для матерії й вовною. Я відчула, що зараз тут стало помітно холодніше, ніж удень.  

Голлі понесла робочі торбини в дальній кінець зали, звідки ми мали розпочинати огляд, а я тим часом принагідно спитала в черепа:  

— Ну. що?  

— Я   все обміркував, —    обізвався голос із мого рюкзака. — У   мене є ідея.  

— Чудово. — мені кортіло дізнатися: що ж це за химерний гомін, що виходить ніби з якоїсь величезної глибини? Це відчуття було для мене новим, тож будь-яка підказка черепа могла тут стати в пригоді. — Тоді я слухаю тебе.  

— Ось   тобі моя порада. Замани її до відділу господарчих товарів    і   вибий мозок сковородою.  

— Що?!  

— Я про Голлі..   Чудова нагода поквитатись із нею. Не до вподоби сковорода, візьми що-небудь інше. Можна, скажімо, добряче зацідити їй качалкою для тіста..  

Я розлючено пирхнула:  

— Я не збираюсь убивати Голлі! Що це ти собі вигадав? Мене хвилює химерне випромінювання в цьому місці! Ти що, вважаєш, ніби насильство — це єдиний можливий розв’язок усіх проблем?!  

— Авжеж, —    трохи помовчавши, відповів привид.  

— Це просто огидно! А про наслідки ти подумав?  

 у   тім-mo й річ!    — перервав мене череп. —   Ніяких наслідків! Просто тихенько вбий її її звали це на потойбічні сили, яких тут повнісінько. Й ніхто ні про що не дізнається...  

Мені кортіло палко засперечатись із черепом щодо моральних аспектів убивства, та врешті я вирішила, що це марно. Та и часу було замало, бо моя товаришка вже поверталася, долаючи прохід між вішаками.  

 Гаразд, — якнайгучнішим голосом промовила я. Починаймо роботу, Голлі. Сподіваюсь, ти вмієш робити записи?  

Вона нервувалась, дихала часто й глибоко. Я бачила, як піднімаються й опускаються груди під п курткою.  

— Так. звичайно.  

— За методом Фіттес — Ротвела?  

— Так.  

— Чудово. Тоді починаймо. Я вимірюватиму й диктуватиму, а ти записуватимеш, — не звертаючи уваги на шепіт черепа, що досі радив мені скористатись для вбивства різним кухонним начинням, я накреслила в записнику план зали. Потім ми з Голлі вирушили до першої контрольної точки — до кутка, де лежали светри, акуратно складені стосами. Над ними височів манекен у картатій сорочці, вовняному кардигані й камуфляжних штанях. — Отже, температура тут... десять градусів. На потойбічному рівні не видно нічого... і не чутно теж Ніяких первинних ознак прояву — ні болю, ні холоду... нічого. Це означає, що ти повинна поставити нулики на в   ідп   овідних місцях у таблиці... Поставила?  

— Я ж казала тобі, що вмію робити записи, — відповіла Голлі.