Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Алія тобі розповідала, що рід Леворда сягає корінням до першого правителя монархії Дастан. Але їх рід вже давно став побічною гілкою. При цьому, його сила і вплив залишаються настільки великими, що лише трохи поступаються монаршому.

Ось тільки закон прямого престолонаслідування — це сталева основа монархії Дастан, поруш його й держава розсиплеться. Частина домів ніколи не підтримають домагань Орланга, а ситуацією, одразу ж скористається, жадібна до нових земель, імперія Аскіл, а також захисниця всіх скривджених і пригноблених — Республіка Вільних Міст.

Тому й довелося Орлангу звернути свій погляд на Край Вільних Баронств. Усі інші землі були давно вже поділені й тільки там була можливість створити щось нове.

— Я так розумію, є вагомі підстави, чому імперія не наклала на них свою лапу.

— Абсолютно вірно, — повчально підтвердив моє припущення Ведмідь.

— Край Вільних Баронств — це свого роду щит від кочівників. Баронства, хоч і не мають спільного правителя, але коли справа доходить до бійки, швидко самоорганізовуються та обирають тимчасового диктатора, який, на період війни, має такі права, що жодному імператорові чи королю, навіть не снилися. Нестачі в гарячих головах там також не бракує, край, під зав’язку, наповнений людьми, спраглими до битв, грошей та слави. Баронства приймають усіх, починаючи від четвертих синів шляхетних родів, яким нічого не світить на батьківщині, і закінчуючи вбивцею, що вчасно злиняв від правосуддя.

Свого роду вольниця, яка, у період тривалого миру, коли кочівники відпочивають від набігів за жінками й золотом, перевіряє на міцність замки власних правителів. Тож багато хто із сьогоднішніх баронів ще вчора були звичайними простолюдинами, злочинцями або авантюристами, а прикладів спадкоємності влади можна перелічити на пальцях однієї руки.

— Ну, і як Орланг збирався в цих умовах створювати державу?

— А я звідки знаю, деталі плану він тримав у голові й до певного часу не збирався їх розкривати, навіть своєму синові.

На першому етапі Леворд мав вирушити до Туманного світу, де через навалу шаргів залишалося доволі багато недосліджених підземель, перше проходження яких давало максимальний шанс роздобути іменну броню, та й ранг підняти тут набагато простіше, ніж у Загрії, оскільки чим частіше помирає монгр, тим повільніше заповнюється шкала прогресу.

Прибувши в Туманний світ, Леворд весь час підвищував свій ранг, збирав іменні комплекти броні, а також розвивав навичку призову. Потім з’явилися я і Дангор, з приходом лікаря, наш загін став значно сильнішим і ми почали забиратися набагато далі, досліджуючи все нові й нові підземелля.

Ось тільки, з кожним пройденим підземеллям, Леворд ставав все більш похмурішим. У Загрії практично не залишилося недоторканих підземель, і всі отримані під час першого проходження сувої, що розказували про женців, давно припадали пилом в архівах, а наявні на стінах написи здавалися не більше, ніж ефектним антуражем.

За століття, які минули після Великої Зміни, техніка проходження підземель першого-другого класу була відпрацьована до найменших деталей. Тож тепер, кожен шукач знає, яким складом потрібно йти й що робити, аби не скласти голову. З підземеллями третього класу вже трішки складніше,  їх відвідують загони елітних найманців, особиста гвардія правителів, а також вартові палацу та внутрішнє коло охорони впливових дворян, але для добре підготовлених та злагоджених груп ризик загинути, мінімальний. У підземелля четвертого класу наважуються вирушати, тільки найбожевільніші шукачі, а таких нараховуються одиниці, більшість людей обмежується другим класом й хоч гори  золота там не заробити, але на хліб з маслом вистачить. От і виходить, що ситість і добробут притупили сприйняття більшості. 

Проте Туманний світ зустрів Леворда зовсім іншими реаліями. Тут смерть іде пліч-о-пліч із життям. Спостерігаючи на власні очі за жахом і безчинствами шаргів, спускаючись у незвідані підземелля, де балансуєш на межі життя та смерті, мимоволі починаєш вірити всьому, що написано в сувоях.

У якийсь момент Леворд зрозумів, що не бажає бути лялькою в руках батька. Який сенс створювати нову державу, якщо прихід женців обернеться для всіх жителів Загрії смертю? Тож ми змушені були повернутися назад і засісти у Великій бібліотеці, розташованій на території Граду Золотих Купців де, наче книжні хробаки, ретельно перебирали запорошені сувої, вишукуючи інформацію, що дала б змогу, якщо не запобігти приходу женців, то хоча б шанс вистояти. У цей час і сталися дві події, що залишили важку рану на серці Леворда.

Першим ударом у спину стала зрада Сатора. Він був єдиним серед нас хто, справді, загорівся ідеєю Орланга й потім довго переконував Леворда повернутися до її виконання. Коли Сатор, нарешті, зрозумів, що вплинути на ухвалене Левордом рішення в нього ніяк не вийде, збунтувався і, домігшись свободи, назавжди покинув загін.

А наступного дня в Леворда відбулася неприємна розмова з батьком, який фактично відрікся від сина.

Удар був страшний. Нашого командира, як наймолодшого з синів Орланга, ніколи не сприймали по справжньому, адже зі спадщини йому належало досить скромне, за мірками вищого світу, місячне утримання. А худорлява комплекція і не найвидатніші фізичні дані не залишали надії зробити кар’єру в армії. Тим самим, ставлячи хрест на ньому, як на особі, що здатна впливати на політику монархії.

Але після того, як Леворд став шукачем, а його батько побачив силу Алії та Сатора, його ставлення до сина різко змінилося.

Під нього будувалися грандіозні плани, з думкою Леворда тепер рахувалися і він отримав право голосу в раді сім’ї.

Під час останньої зустрічі командир намагався переконати батька в реальності існування загрози з боку женців, і що Велика Зміна не сталася просто так, на горе й потіху людям. ЇЇ мета зовсім в іншому — шукачам необхідно пройти кожне існуюче підземелля, аби по крихті зібрати всю інформацію про женців та сіячів. Можливо, тоді людям вдасться запобігти неминучому.