Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

на території великих землеволодінь, у першу чергу, очевидно, будувалися садиби або вілли. Це особливо помітно у II ст. до н. е. — І ст.[958]. Крім цього, у перші століття частина сільськогосподарських угідь перебувала у володінні звичайних громадян і являла собою дрібне землеволодіння античного типу. Залишки таких наділів простежені на плато між Чокракським озером і с. Золоте, а також на мисі Казантип[959]. Поряд із землею громадян існували й землі храмів, яким протегували боспорські царі. Таким чином, характер землеволодіння на Боспорі був близьким до того, що склався на території елліністичних монархій у попередній історичний період[960].

Різні форми землеволодіння, зафіксовані на Боспорі, уможливлюють висновок, що тут у сільському господарстві використовувалася праця населення найширшого правового спектра. Слід підкреслити, що рабська праця у перших століттях нашої ери була в умовах Боспору нерентабельна. Про це, зокрема, свідчать манумісії про відпуск рабів на волю, найраніша з яких датується 16 р.[961]. Вірогідно, в сільському господарстві переважала праця залежних верств населення, серед яких певну частину складали вихідці з варварського середовища. Мабуть, питома вага праці вільного населення повинна була збільшитися у пізньоантичний період, коли почався процес русифікації міст і натуралізації господарства[962]. Храмові землі обробляли пелати, які за своїм статусом були близькі до римських колонів. У перших століттях нової ери частина земель, що належала боспорським царям, була надана військовим переселенцям, які за її використання мали нести військову службу й віддавати певну частину врожаю цареві — верховному власнику землі. Саме з військовими поселенцями пов’язуються такі фортеці, як Кіммерік та Ілурат[963].

Крім вирощування зернових, помітне місце у господарствах боспорян займало виноградарство й пов'язане з ним виноробство. У І—II ст. деякі малі міста, наприклад, Тіритака, стали виноробними центрами. Певне місце у сільськогосподарському виробництві займало тваринництво, яке, на відміну від попереднього періоду, спеціалізувалося на вирощуванні великої рогатої худоби. Важливу роль у господарстві населення боспорських міст відігравали промисли, зокрема рибальство й соління риби. Цікаво, що в елліністичний час рибозасолювальні цистерни на Боспорі невідомі. Потреба в них виникла на межі нової ери. Вірогідно, це слід пов'язувати із скороченням експорту товарного хліба з території Боспору і бажанням за рахунок виробництва солоної риби, що мала попит, уникнути дефіциту в торгівлі з іншими районами античного світу.

Значного розвитку протягом І—III ст. досягло ремісниче виробництво, яке в основному орієнтувалося на внутрішній ринок і торгівлю з варварським населенням Північного Причорномор'я. Особливо поширилися металообробка, керамічне виробництво, будівельна справа, ткацтво, косторізне ремесло та ін. Одним з найбільших ремісничих центрів на Боспорі був Пантикапей, майстерні якого постачали свою продукцію не тільки мешканцям міст європейської частини держави, а й більш віддалених міст і територій, населених варварами. В малих містах Боспору ремесло було розвинуто менше. Археологічні дослідження Мірмекію й Тіритаки дають підстави стверджувати, що мешканці цих міст в основному спеціалізувалися на виробництві вина і солоної риби.

Стабілізація політичної обстановки навколо Боспору у І—II ст. сприяла поліпшенню товарно-грошового обігу та розвитку зовнішньої торгівлі. Аж до III ст. боспорські міста підтримували жваві економічні стосунки з античними містами Південного берега Понту, Малою Азією і центрами Егейського моря[964]. Крім цього, Боспор вів значну посередницьку торгівлю. Важливе місце у ній посідав Танаїс, через який у торговельні відносини з античним світом було залучено сарматське населення Дону й Лісостепу [Strabo., XI, 2, 3]. Однак слід відзначити, що ця торгівля здебільшого була міновою.

Боспорське царство являло собою монархічне державне утворення, в якому верховна влада належала цареві. Якщо у попередній період ще зберігалися такі елементи полісного управління, як карбування монет від імені міст, періодичне скликання в Пантикапеї Народних зборів, автономія деяких міст, то в перших століттях нашої ери царська влада їх повністю усунула. Виняток становила лише Фанагорія, яка отримала від Риму автономію. Так, у написах II ст. згадуються «Рада і Народ агріпійців», що свідчить про існування у Фанагорії певних демократичних інститутів, але навряд чи їх роль була значною [КБН, 982, 983]. Водночас слід підкреслити, що в перших століттях нашої ери великі міста Боспору все ж таки мали певну самостійність у вигляді міського самоврядування[965].

Починаючи з Котіса І, на боспорському престолі утвердилася династія Тіберіїв Юліїв боспорсько-фракійського походження [КБН, 69, 1047]. Вона змінила напівахеменідську династію, що було одним з наслідків поразки Мітридата VIII у римсько-боспорській війні 45—49 рр.[966]. Династія Тіберіїв Юліїв царювала на Боспорі до середини III ст.

За своїм походженням і політичною орієнтацією верховна влада Боспору була монархією із східноелліністичними, а згодом і романізованими рисами. Є підстави вважати, що за часів Асандра-Аспурга деякий час між собою боролися греко-іранська «партія», зорієнтована на союз з сарматськими племенами, і боспорсько-фракійське «угруповання», підтримуване масою боспорського населення і Римом. Якщо для першої були характерні підкреслювання ахеменідської спорідненості й антиримські тенденції, то для другого — еллінофільські традиції і союз з Римом. З утвердженням на боспорському престолі Котіса І проіранська «партія» практично зійшла з історичної арени. З середини І до середини III ст. на Боспорі влада перейшла до боспорсько-фракійського «угруповання», яке орієнтувалося на тісний союз із Римом[967]. Саме правителі цієї династії виступали як «друзі Риму», і за часів їх правління Боспорська держава була союзним імперії царством.

Як і в інших державах елліністичного типу, на Боспорі існував значний бюрократичний апарат, за допомогою якого цар провадив свою внутрішню та зовнішню політику. З середовища придворних, які належали до заможних верств боспорського суспільства, цар вибирав кандидатів і призначав на важливі державні посади.

Окремими районами царства правили спеціальні намісники царя. Територіями на Таманському півострові керував «начальник острова». Ще одна область перебувала під управлінням начальника аспургіан. Були також намісники Феодосії і Горгіппії. Очевидно, від імені царя у Танаїсі архонт танаїдів керував варварським населенням, а еллінарх управляв греками [КБН, 1242, 1243]. Цікаві дані про бюрократичний апарат Боспорської держави містяться у написі 70-х років III ст., де, крім вже названих намісників, згадуються й інші царські урядовці. Ймовірно, певна частина цих урядовців існувала на Боспорі й раніше. Це головний державний секретар, лохаг (воєначальник), керівник міста, колишній начальник звітів, начальник звітів, колишній царський секретар, державний секретар [КБН, 36]. У написах II—III ст. згадуються й нижчі урядовці, зокрема, керівник гімнасію, наставник юнаків, принкіп (мабуть, принсипс, що стояв на чолі військового загону)[968], наварх (керував стягненням штрафів), завідувач священних справ, аланський перекладач [КБН, 30, 33, 35, 90, 103, 744, 811, 976, 1005 та ін.].

Крім