Читати книгу - "Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]"

або ж декількох послідовних актів поведінки (як цього вимагає ч. 2 ст. 60 ГК України, що встановлює порядок ліквідації суб’єктів господарювання), вона може бути класифікована на просту та складну.

З огляду на характер поведінки, яку передбачають правові норми, розмежовують активну (пов’язану з необхідністю здійснення певних дій) та пасивну (що полягає в утриманні від деяких вчинків) форми їх реалізації.

Залежно від проміжку часу, який вона займає, розрізняють негайну (як, наприклад, при реалізації норми ст. 266 КАП, що передбачає відсторонення від управління транспортним засобом осіб, які перебувають у нетверезому стані), тривалу із точно або відносно визначеним її строком (як у разі реалізації норми ст. 762 ЦК України, що встановлює строковий обов’язок орендаря сплачувати за користування орендованим майном орендну плату) та тривалу реалізацію правових норм без визначення такого строку (як, наприклад, при реалізації норми ч. 2 ст. 202 СК України, що покладає на повнолітніх дітей обов’язок утримувати своїх батьків, які є непрацездатними та потребують матеріальної допомоги).

За конкретними способами здійснення правових приписів виділяють такі основні форми реалізації норм права, як використання, виконання та додержання. Використання є формою реалізації уповноважуючих норм права і полягає в обранні особою для задоволення своїх потреб та інтересів певного юридично дозволеного варіанту її поведінки. Використання може відбуватися як через активну, так і через пасивну поведінку юридичних суб’єктів. Виконання являє собою форму реалізації правових зобов’язуючих приписів, які покладають на особу юридичні обов’язки активного типу, і тому вимагає від неї здійснення дій, що становлять зміст таких обов’язків. Додержання є формою реалізації забороняючих правових норм, що встановлюють юридичні обов’язки пасивного типу, яка полягає у відмові зобов’язаних осіб від юридично заборонених видів поведінки.

Використання, виконання та додержання становлять ординарні (звичайні) форми реалізації правових норм, тобто такі, які, по-перше, проходить будь-який процес реалізації правових норм, і, по-друге, що здійснюються через власну поведінку осіб, яким вони адресовані. Разом з тим існують випадки, коли поряд із звичайними видами реалізації норм права виникає потреба в особливій формі їх реалізації, а саме: у застосуванні норм права.

§ 2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації

Правозастосування за своїм обсягом є найоб’ємнішою ланкою в юридичному процесі, спрямованою на індивідуальне регулювання суспільних відносин.

Застосування норм права — це правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб у реалізації приписів норм права відносно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.

Застосування норм права як особлива форма його реалізації на відміну від додержання, виконання та використання має певні характерні риси. Передусім це управлінська за своєю природою діяльність органів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конкретних приписів, які містять не загальні правила поведінки, а мають адресатом конкретних суб’єктів. У передбачених законодавством випадках воно є необхідною умовою реалізації правових норм, унаслідок чого відбувається впорядкування суспільних відносин.

Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб’єктами, наділеними державно-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, президент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які задовольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб’єкти займають активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб’єктами правозастосування, проте воно може здійснюватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про вчинене правопорушення, позовної заяви до суду та ін.).

Правозастосовна діяльність здійснюється зазначеними суб’єктами в «чужому інтересі», порядку і процесуальних формах, встановлених законодавством. Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що складається з послідовних стадій. Завершується правозастосовна діяльність винесенням індивідуального юридичного рішення у формі акта застосування норми права, обов’язковість до виконання якого забезпечується примусовою силою держави (вироком, рішенням суду, розпорядженням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні право- застосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, виконавчий лист суду або наказ господарського суду вона може не надіслати на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право одержати борг за допомогою правозастосовного органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов’язковості і примусовості виконання правозастосовних актів.

За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситуаціях суб’єктивні права і юридичні обов’язки не можуть виникнути і реалізуватися без державного втручання, що і становить правозастосовну діяльність.

Це відбувається у таких випадках:

1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов’язки в конкретних осіб виникають тільки після винесення індивідуально владного рішення державного органу (наприклад, пенсію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального закладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення органу місцевого самоврядування тощо).

2. Коли є спір про право, і сторони не можуть дійти погодженого рішення про зміст своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (наприклад, при розділі майна судовими органами, господарських спорах між юридичними особами в господарському суді та ін. Обсяг таких прав і обов’язків визначається судовими рішеннями).

3. Коли вчинено правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за вчинений злочин).

4. Коли вимагається встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим).

Застосування права є етапом його реалізації. Воно може завершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи завершує реалізацію усіх прав і обов’язків, пов’язаних з функціонуванням цієї особи. Але це відбувається не завжди. Застосування права може також підключатися на певному етапі до «природних» засобів реалізації — додержання, виконання, використання. Наприклад, винесенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна діяльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, правозастосовна діяльність має додатковий, допоміжний характер у загальному механізмі реалізації норм права.

Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні індивідуальних відносин пов’язується з наявністю відповідних державних інтересів. Ці інтереси адекватно відображають функції, що їх виконує держава. За своєю сутністю правозастосування спрямоване на досягнення проміжної, а не кінцевої мети реалізації норм права і компенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів саморегуляції.

В окремих випадках правозастосування має бути обов’язковою стадією реалізації права, наприклад, прийняття, поновлення чи припинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об’єктів нерухомості тощо. Такі функції іманентно притаманні будь- якій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозастосовного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. В деяких випадках воно може обмежувати реалізацію прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у відносинах між особою