Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Ванґером, на яких були зображені різні люди і сімейні зустрічі, а також безліч типових відпускних знімків з рибалки і сімейної поїздки до Італії. Вони, наприклад, відвідували Пізанську вежу.

Одну за одною Мікаель знайшов чотири фотографії аварії на мосту. Ґреґер, хоч і мав професійну камеру, виявився кепським фотографом. На знімках було видно або великі плани автоцистерни, або люди зі спини. На одній-єдиній фотографії була помітна Сесілія Ванґер у напівпрофіль.

Мікаель відсканував ці знімки і вніс до комп’ютера, хоча й розумів, що вони нічого не дадуть. Він знову запакував коробку і з’їв бутерброд, поміж ділом роздумуючи. Близько третьої він пішов до Анни Нюґрен.

— Мені хотілося б знати, чи є в Хенріка ще фотоальбоми, крім тих, що мають стосунок до справи Харієт?

— Так, Хенрік, наскільки я розумію, вже за молодих літ захоплювався фотографією. У нього в кабінеті багато альбомів.

— Ви можете мені їх показати?

Анна Нюґрен завагалася. Одна річ дати ключа від склепу — там, у будь-якому разі, господарює Господь. А впустити Мікаеля до кабінету Хенріка Ванґера — це вже дещо інше, адже там господарює той, хто стоїть понад Господом. Мікаель запропонував Анні, якщо вона сумнівається, зателефонувати Діркові Фруде, і врешті-решт вона неохоче таки погодилася впустити Мікаеля до кабінету.

Нижня полиця, біля самої підлоги, приблизно на метр була заставлена виключно папками з фотографіями. Мікаель усівся за Хенріків робочий стіл і розгорнув перший альбом.

Хенрік Ванґер зберігав різні сімейні фото. Багато з них було вочевидь знято задовго до його народження. Декілька найдавніших фотографій було датовано 1870-ми роками, і вони зафіксували суворих чоловіків у товаристві строгих жінок. Тут були фотографії Хенрікових батьків та інших родичів. Один знімок показував, як Хенріків батько в 1906 році святкував з друзями день літнього сонцестояння в Сандхамні. Інший втілив Фредріка Ванґера і його дружину Ульріку разом з Андерсом Цорном[55] та Альбертом Енґстрьомом[56] за столом з відкоркованими пляшками. Мікаель відшукав одягненого в костюм зовсім юного Хенріка Ванґера на велосипеді. Інші фотографії показували людей на виробництві і в приміщеннях дирекції. Він знайшов капітана Оскара Граната, котрий у розпалі війни перевозив Хенріка з його коханою Едіт Лобак до безпечної Карлскруни.

Анна принесла йому до кабінету кави. Мікаель подякував. На цю годину він уже дістався до сучасності і переглядав знімки, що зображали Хенріка в розквіті сил, на відкритті фабрики або в рукостисканні з Таґе Ерландером. На одній з фотографій початку 60-х років Хенрік стояв з Маркусом Валленберґом. Капіталісти дивилися один на одного похмуро — великої любові між ними очевидячки не було.

Перегортаючи альбом далі, Мікаель раптом зупинився на розвороті, де Хенрік олівцем написав: «Сімейна рада, 1966». Дві кольорові фотографії зображали чоловіків, що розмовляли і курили сигари. Мікаель упізнав Хенріка, Харальда, Ґреґера та кількох з численних зятів з боку Юхана Ванґера. Два знімки відобразили вечерю — десь із сорок чоловіків та жінок сиділи за столом і дивилися в об’єктив. Мікаель раптом збагнув, що фотографію було зроблено після закінчення драматичних подій на мосту, ще до того, як хто-небудь зрозумів, що Харієт зникла. Він почав вивчати обличчя. На цій вечері вона теж мала бути. Чи знав уже хтось із чоловіків про її зникнення? Фотографії відповіді не давали.

Потім Мікаель похлинувся кавою. Він відкашлявся і різко випрямився.

У кінці столу сиділа Сесілія Ванґер у світлій сукні і посміхалася в об’єктив. Поряд з нею — інша блондинка з довгим волоссям і в такому ж самому світлому платті. Вони були такі схожі, що цілком могли зійти за двійнят. Несподівано шматочок мозаїки ліг на своє місце. У вікні Харієт стояла не Сесілія Ванґер, а її молодша сестра Аніта, що живе тепер в Лондоні.

Що там Лісбет говорила? «Сесілію Ванґер видно на багатьох фотографіях. Вона, схоже, бігає туди-сюди». Зовсім ні. Це дві різні людини, які зовсім випадково жодного разу не потрапили в кадр разом. На знятих здалеку чорно-білих фотографіях вони виглядали абсолютно однаково. Для Хенріка, мабуть, різниця між сестрами була очевидна, але в очах Мікаеля і Лісбет сестри такі були схожі одна на одну, що вони приймали їх за одну і ту ж особу. І ніхто не вказав їм на помилку, позаяк їм не спадало на думку запитувати про таке.

Мікаель перегорнув сторінку і раптом відчув, як у нього волосся стало на потилиці, ніби від подиху холодного вітру.

Тут були фотографії, зняті наступного дня, — коли почалися пошуки Харієт. Молодий інспектор Ґустав Морелль інструктував групу з двох поліцейських і десятка чоловіків, які збиралися йти прочісувати місцевість. На Хенрікові Ванґері був плащ до колін і англійський капелюх з маленькими крисами.

На лівому краю фотографії було видно молодого, трохи повнявого чоловіка з довгим світлим чубом. На ньому була темна стьобана куртка з червоними вставками на плечах. Знімок був чітким, і Мікаель одразу ж упізнав його, але про всяк випадок вийняв фотографію, спустився до Анни Нюґрен і спитав, чи знає вона, хто це.

— Так, звичайно, це Мартін, — відповіла вона. — Тут йому близько вісімнадцяти років.

Лісбет Саландер читала вирізки про концерн «Ванґер» у хронологічному порядку, рік за роком. Вона почала з 1949 року і рухалася вперед. Проблема полягала в тому, що зібрання вирізок виявилося гігантським. У період, що цікавив її, концерн згадувався в пресі майже щодня, і не тільки в центральних ЗМІ, а й у місцевих виданнях. Перед нею проходили економічні аналізи, профспілкові справи, переговори і погрози із застереженнями, відкриття фабрик, закриття фабрик, річні фінансові звіти, зміна директорів, показ нової продукції… ціла лавина новин. Клац. Клац. Клац. Її мозок працював на повну потужність — вона сконцентрувалась і вбирала інформацію з пожовклих вирізок.

Приблизно за годину їй прийшла в голову ідея. Вона звернулася до завідувачки архіву Буділь Ліндґрен і запитала, чи є в них перелік місць, де в п'ятдесятих і шістдесятих роках розташовувались фабрики або підприємства концерну.

Буділь Ліндґрен подивилась на Лісбет Саландер холодним підозрілим поглядом. Їй зовсім не подобалося, що зовсім сторонній людині дозволили вторгатися в святая святих архіву концерну і дивитися будь-які папери, та до того ж дівчиську, що виглядало як ненормальна п’ятнадцятилітня анархістка. Проте Дірк Фруде дав їй абсолютно чіткі вказівки: Лісбет Саландер дозволено дивитися все, що їй захочеться. І без затримок. Вона принесла опубліковані річні звіти за ті роки, про які говорила Лісбет; у кожному звіті була карта поширення форпостів концерну по Швеції.

Лісбет поглянула на карту і відзначила,