Читати книгу - "Бот"

уже вмер, хоча на висоті чотирьох з половиною кілометрів він усе ще борсався у передсмертних корчах. На заході догоряли фінальні відблиски зорі, забарвлюючи правий бік фюзеляжу ніжно-ліловим кольором.

Чесно кажучи, Хетуею було наплювати на те, чи засічуть їхній бомбер. Навіть якщо хтось з чилійської берегової охорони чи хоч би і ППО візуально зафіксує наближення «В-2» (шанси на таке в темряві нульові: «Привид» чорний і літає без розпізнавальних вогнів), вони нічого не зможуть вдіяти. Ефективна площа розсіювання у «B-2 Spirit» настільки мала, що найсучасніші самонавідні ракети «не бачать» його.[119] Збити його не вдасться, хіба що хтось примудриться пальнути прямою наводкою. Певна річ, якщо літак помітять, скандалу не уникнути. І то якого скандалу! Та це не його, Хетуея, проблема. Вигрібати лайно будуть Клотц та компанія, протирачі штанів із Пентагону, котрі востаннє сідали за штурвал, либонь, ще за часів Буша-старшого. Його діло — знищити ціль і привести «B-2» назад на базу цілим і неушкодженим.

Повітряна заправка бомбардувальника-невидимки «B-2 Spirit» над Тихим океаном

Джеремі тим часом зменшив швидкість до 320 вузлів і зв’язався з капітаном Деном Рейнолдсом, другим пілотом на заправнику, доповівши про готовність почати стиковку.

Погода сприяла американцям. Хмар не було, ніякої бовтанки. Обидва літаки летіли рівно, не здригаючись, наче пливли крізь розтоплене масло.

Руа легко підчепився до спущеного з «Геркулеса» сталевого шланга. Переконавшись, що рукав надійно зафіксований, Стів Левандовськи почав переливати пальне.

Небо над ними швидко темніло.

Невдовзі (о 18:44 за Перуанським часом) найважчий етап операції добіг завершення. «B-2 Spirit» успішно виконав дозаправку, прийнявши в баки всі 19,9 тонн пального, що їх мав при собі «KC-130».

Останні мазки рожевого ковзнули за виднокрай. Над Тихим океаном чорною плівкою розпростерлася ніч.

Порожній, з майже порожніми власними баками, «KC-130» блимнув на прощання вогнями і гойднув крилами. Потому зробив плавний розворот вправо на 90°, спрямувавши носа на захід. Роберт Хетуей простежив за ним поглядом, зметикувавши, що справжні герої сьогоднішнього вечора — це не ті, хто закидає високоточними бомбами експериментальний комплекс в Атакамі. Він думав про екіпаж 130-го: Нортон, Рейнолдс, Левандовськи. Троє чуваків, які під час польоту навіть посрати нормально не могли, через годину садитимуть неповоротку бандуру «KC-130 Hercules» на авіаносець. Удруге в історії авіації. І вони це зроблять, він не сумнівався. Він, правда, прикинув, що не здивується, якщо після приземлення Сем Нортон вийде з кабіни геть посивілий.

«B-2 Spirit» швидко набирав висоту, прямуючи на південний схід. До Атаками.

…У той самий час, коли «B-2» відстикувався від турбопропелерного заправника, з палуби авіаносця ВМФ США «Рональд Рейган» у повітря здійнялися чотири винищувачі «F-22 Raptor», узявши курс на узбережжя Чилі. То був перший бойовий виліт «F-22» з того часу, як їх прийняли на озброєння у 2005-у. Решту літаків прибрали геть, готуючи палубу до прибуття «Геркулеса».

Проект «NGF», проіснувавши чверть століття, наближався до свого завершення.

CXX

Добратися вони встигли. От тільки ботів завидна не знайшли.

…Проїхавши Сан-Педро, Тимур та Ріно довго не могли відшукати сліди, які п’ять днів тому надибали Сем та Ндонґа. Зрештою, вони наткнулися на ледь помітні вервечки відбитків, що тягнулись на північ уздовж ґрунтової дороги. Після сутички біля Пурітами боти повернулись до Сан-Педро, звідки, не знайшовши води, рушили на північ до гейзерів.

— Боти добре знали, куди йдуть, — зауважив Тимур.

Там, де сліди пробивались чіткіше, було видно, що «малюки» не петляли. Йшли прямо, наче за невидимим вказівником у повітрі.

— А чому це тебе дивує? — зиркнув на нього Ріно.

— Тепер уже ні, аніскілечки, — сумнівів не виникало: ботам наказали йти саме туди. Швидше за все, то Кацуро постарався, адже ні Ємельянов, ні чорношкірі найманці не знали достатньо добре місцевість, щоби пересилати поради. — Вражає інше: як твої хлопці змогли так легко відшукати ці відбитки?

Хедхантер пригадав Сема та Ндонґу, двох гереро, відправлених ним на пошуки ботів. Хлопці хутко розкумекали, що «малюки» подались на плато Ель-Татіо. Здоровань кисло гмикнув:

— Не забувай, що Ндонґа теж заразився. Один з тих чотирьох, що їхали у машині з Ємельяновим. Ндонґа не шукав слідів. Він вів до них.

— Чому ти так думаєш?

— Тому що Сем був чистим. Я впевнений. Психоістоті потрібно було вивести джипи із зони дії радіостанції, щоб потім знищити або заразити гереро. Їй було вигідно, щоби ми якомога довше думали, що боти всі передохли. Цього можна було досягти у єдиний спосіб: показавши Сему сліди, що вели на Ель-Татіо.

— Маєш рацію…

Дорога пнулась угору. З кожною сотнею метрів температура падала. В той час, коли на висоті Сан-Педро навіть у розпал зими повітря не охолоджується нижче +5 °C, на Ель-Татіо вночі рідко буває тепліше за — 5… — 10 °C.

«Тойота Тундра» виповзла на плато за чверть години до заходу сонця. І майже відразу по тому сліди щезли.

Ель-Татіо являє собою пласке, скошене в бік океану узгір’я, що розкинулось на висоті 4320 метрів над рівнем моря. Зі сходу та півночі воно оточене кільцем гір. З півдня та заходу на Ель-Татіо заповзає пустеля. Більшу частину плато займає однойменний геотермальний басейн з сотнями гейзерів різної величини та потужності. Гарячі фонтани утворюються в результаті контакту замерзлих підземних струмків з розпеченими скелями. Окремі мають температуру 85 °C, а їхні струмені нерідко досягають десятиметрової висоти.

Ель-Татіо — підступне місце. Холод та розріджене повітря роблять його непридатним для життя. Людей там немає. З тварин зрідка заходять вікуньї[120] (хоча надовго не затримуються). Найбільшою небезпекою для всього живого є губчаста порода, що вкриває більшу частину басейну. Вона є пористою, неначе сир, і дуже крихкою. Один необережний крок — і ти варишся живцем у киплячому струмку на глибині кількох метрів під землею.

Зима найкращий час для гейзерів. Саме в цю пору року виникає оптимальний перепад температур, що спричиняє майже безперервні ефектні виверження. Величезні стовпи пари раз за разом вистрілювали в небо. Кипляча вода по неглибоких жолобах розтікалась по землі, холонула і за лічені хвилини перетворювалась на кригу. Косі сонячні промені випорскували з щілин між горами, ковзали над самим плато, рикошетили, надаючи видовищу холодного сюрреалістичного відтінку.

Побачене пройняло Тимура. Ще ніколи в житті він не стикався ні з чим подібним. Краєвид був неземним. Запаморочливо нереальним.

— Я ще не бачив, щоб кипляча вода та лід співіснували в природі, — зачудовано мовив хлопець.

Товстошкурий Ріно Хедхантер лишався байдужим до суворої краси за вікнами пікапа. Амбал лиш скептично хмикнув:

— Я знаю