Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

собі сили повністю засудити свої хибні вчинки як політично сліпі, як соціально помилкові, як об'єктивно шкідливі.

І я засуджую їх сьогодні.

Василь Стус

20.09.72 р.

Наостанок хочу сказати Вам: я не злочинець, хоч не раз і не два переступав межі. Але переступав їх не тому, щоб комусь зашкодити, а переступав ці межі як літератор, що має безмежне бажання прислужитися рідному народові, рідній літературі, рідній Вітчизні. Інші ж мої гріхи — то гримаси болю, часового розчарування і зневіри — так само часової, скороминущої.

Ці гріхи-гримаси я розумів як свої вади і помилки ще й до арешту. Сьогодні я розумію їх глибше, точніше, виразніше, а тому твердо знаю, що більше їх не буде. Я певен цього!

Колись Олександр Блок писав:

Простим угрюмство — разве это

сокрытый двигатель его?

Он весь — дитя добра и света

Он весь — свободы торжество.

Я дуже люблю ці рядки.

Я дуже хотів би, щоб Ви повірили мені як людині, що вже збагнула свої прикрі помилки й хиби і засудила їх навіки — судом своєї совісти, судом свого громадянського обов'язку.

22.9.72 р.

Василь Стус»[667].

Ці страшні, писані всупереч собі, рядки гнітили Василя. Своєрідний катарсис, спричиннений переживанням найглибшого падіння, допоміг природно сприйняти нові умови життя і, може, навіть нового себе. Він зробив усе можливе, аби уникнути шляху страждання.

Втім, жертва виявилася марною. Політики, адвокати та судді говорили й думали зовсім інакше, аніж Стус. Їм не вистачило самозасудження окремих вчинків і відмови від якої-будь подальшої суспільної активности. Від поета вимагали розтоптати в собі людину, але цього він зробити не міг. Він навіть шкодував, що в стані емоційного шоку після зустрічі з батьком, написав касаційну скаргу і відкритого листа.

Слухання справи Стуса Василя Семеновича в касаційному порядку в Верховному суді УРСР відбулося 16 листопада 1972 року. Вирок суду залишився незмінним. Поет відчув полегкість: доля була милостивою до нього.

Повним крахом закінчилася спроба Василя Стуса порозумітися з владцями країни, яку він любив більше за самого себе. І ця любов стала високим виправданням його вагань…

Геніальність — страшне прокляття, і часом воно надсило тиснуло на Василя. Але як зректися його?

Так у листопаді 1972-го патріот своєї країни Василь Стус став не просто ворогом держави, — він став ворогом, який має спокутувати неприйняту жертву, а тому жодних компромісів із офіційними представниками тієї держави бути не могло.

У таборі він пише власний коментар на вирок суду і вже цілком свідомо передає його для публікації за кордон:

«Скажу, що своєї вини я не визнав і в останньому слові. Отже, щире каяття стосувалося лише чернеткових загарячих рядків на зразок: „кубло бандитів-кагебістів, злодіїв і ґвалтівників у стольному засіли місті як партія більшовиків“. Звичайно, не було й жодних обіцянок чесно служити Вітчизні. Я мусів був визнати, що рядки, схожі до згаданих вище, мають певний наліт нерадянських настроїв, адже я стояв на тому, що я не націоналіст і не годився з тим, щоб мою творчість називали антирадянською агітацією і пропагандою. Тоді я ще називав цю країну своєю Вітчизною, ще не міг зважитися на велику відмову: якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї — тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни…

За сотнями загород і колючих дротів лежить моя земля, Україна, заходячи тільки в зболені сни. Вона світить, як далека зірка, у вечірньому мордовському небі. А невільницький твій шлях стелиться далі й далі од неї — за сиві уральські хребти, взакрайсвітні сибіри. Бо кати іспитують тебе: а чи витримає твоє серце, чи не пірветься од натуги.

…Під час слідства написав чимало своїх і переклав понад 100 віршів Гете. Відмовившись від адвоката, вимагав юридичної літератури, щоб підготуватись до своєї оборони. Мені не дали нічого, навіть кодексу. На суді заявив протест проти закритого суду, вимагав літературних експертів… начальник слідчого ізолятора Сапожников матюкався, як швець, і бив мене кулаками за те, що я крикнув на коридорі тюрми, коли мене волокли в божевільню 5 травня. Я гукнув: „Василя Стуса мають везти в божевільню, в Павлівську лікарню“. Причина ж була та, що я не давав ніяких свідчень, а слідчих-каґебістів називав псами сталінськими. Абсолютно беріївська атмосфера тримання в тюрмі, хіба що не б'ють. Щодо суду — то це брутальний самосуд, на якому не хочеться і рота розтуляти до катів. „Прошу дати наукове визначення терміну „антирадянський““ — вимагав я в суді. Суддя ж усміхнувся і мовчав. Бо що він міг сказати?»[668]

Після суду психічний тиск відчутно послабшав, і двадцять днів перед етапом Василь Стус провів у камері з невідомим йому Славком [так у оригіналі. — Прим. верстальника] Глузманом — російськомовним киянином, який отримав термін за те, що дав незалежну психіатричну експертизу ґенералові Григоренку, якого радянські медики оголосили психічно хворим.

У спілкуванні зі Стусом російськомовний Глузман відкривав для себе невідомий материк української культури, починав усвідомлювати, що в середовищі «українських буржуазних націоналістів», яких він мав за обмежених людей, є справжні європейці, у яких нестерпно «болить душа за свій народ, який винищується, і за свою культуру, але без містечкових, хуторянських проблем»[669].

«Він [Стус] прекрасно усвідомлював, — згадує С. Глузман, — що ці проблеми значно складніші й серйозніші… Стус виявився першою людиною, яка розповіла мені, що та земля, на якій я народився та виріс, має свою історію. Я ж навіть не здогадувався про неї. Мені в школі цього не розповідали. Батьки теж не змогли цього мені дати, бо просто не знали. А Стус мені розповідав. Природньо, що врешті-решт, ми зачепили тему єврейсько-українських взаємин. І Стус мені дуже багато цікавого розповів… Я знав про ту кров, яка лилася, але лише єврейську. Але передумов, частково пов'язаних із польським впливом, частково з якимись міжрелігійними проблемами і просто ментальністю населення, тоді не розумів. Він дуже цікаво це все розказував. Це було прекрасне відчуття, коли він розповідає й водночас ілюструє це співом давньої української пісні… Коли йдуть до якогось Іцика просити ключі від церкви»[670].

За кілька днів у обох було відчуття, що вони знайомі одне з одним бозна-скільки часу. Василь навіть читав Семенові свої вірші, терпляче пояснюючи ті чи інші образи, слова чи навіть якісь невідомі сюжети. Після прочитання «Церкви святої Ірини…» Стусові навіть довелося прочитати міні-лекцію про історію внутрішнього дворику КДБ: колись на території внутрішньої тюрми знаходився Храм