Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

і бажали одні одним веселих свят.

На обіді у панства Тимкових - трохи скромний, але гарно прибраний стіл. Тут кількох упістів, Таня, я і мій добрий друг Палаганюк. Пані Тимкова зготувала смачний обід, а друг Палаганюк дбав, щоб товариство не сумувало.

Надвечір я з Танею знову пішли до того романтичного парку. Брак родин найдужче відчувається у час Різдвяних свят. Ми поринули спогадами у минуле, згадували своїх батьків і рідних, про долю яких нічого не знали. І саме ті спогади і тута за рідними додали мені відваги просити Таню стати моєю дружиною.

Вона не надумувалась, з усмішкою, без жодного слова, дивлячись мені просто в вічі, кивнула легко головою на знак згоди і притулилася до мене. Я був щасливий і, по-вояцькому плянуючи цей великий крок у своєму житті, одразу запитав:

- На коли призначаємо день вінчання?

- Юрчику, відклади цю справу на кілька хвилин, бо зараз я не можу думати.

Ми йшли по сухому листі в парку і Таня, нарешті, запитала:

- А коли ти думаєш?

- Сьогодні! - відпалив я без надуми. Таня засміялася і сказала:

- Сумніваюся, чи отець Кудрик на це погодиться.

Ми вирішили, що двадцять шостого лютого буде день нашого вшчання. А вже перед самими сходами тринадцятого бльоку умовилися зустрітися завтра і точніше обміркувати свій великий плян.

На квартирі гамірно. Всі повстанці були запрошені різними друзями у гості і по їхньому гуморі було видно, що провели час весело.

Тільки один Гудим, легенько дотикаючись до струн гітари, виспівував дуже сентиментальну повстанську пісню:

Тихо-тихо полем вітер віє,

Лопотить, торкнувшися лиця,

І летять удаль солодкі мрії

Вартового юнака-стрільця.

Ось він вдома, вийшла сестра люба,

Стара мати в білому платку…

Та в цей час позад його на дубі

Залунало збуджене «Ку-ку!».

Ой чому ж ти закувала вранці?

Перервала мрій солодку мить?

Ти вгадай, скажи мені, кохана,

Скільки років я ще буду жить?

Байдужо кує зозуля: рік і два,

Й на цьому не кінець,

Та рахунок перервала куля.

Похиливсь прострілений стрілець.

Пісня виходила в Гудима так зворушливо, що розвеселене вояцтво зовсім замовкло, прислухаючись до неї. Не одному пригадалися колишні небезпечні вартові стійки і бої з ворогом.

Гудим закінчив пісню і щойно тепер зауважив, що її слухали всі присутні друзі. Він глянув на них і сказав:

- Подумайте, скільки їх там сьогодні стоїть на варті? Було пізно, друзі готувалися іти спати, але мені дуже кортіло поділитися з ними новиною, тому почав:

- Друзі, я думаю женитися. Сьогодні ми з Танею домовилися, що вінчання буде двадцять шостого лютого… Запанувала мовчанка, першим вибухнув жартом Павук:

- Дуже добре, знаменито, будемо мати господиню!

Каня заявив, що це неправильно. Добрий командир повинен насамперед одружити всіх друзів, а щойно тоді думати про себе. Очевидно, він також жартував.

Гудим підійшов до мене, подав руку й сказав:

- Гратулюю! Думаю, що мудро робиш.

За ним підійшов Зірка і всі інші друзі, стискаючи мені руку. Увечері я відпровадив командира Громенка на станцію. По дорозі командир говорив:

- Я дуже задоволений, що у вашій групі ще нема такого розбиття, як по інших таборах.

- Яка причина тих непорозумінь, друже командире?

- Лихо його знає! Я щось підозріваю, що ті нові зв'язки з Краєм занадто легкі. Доведеться, мабуть, самому йти до Краю.

- Чи не можна цього скандального непорозуміння якось полагодити?

- На низах перетягають наших вояків то на один, то на другий бік. А «на горі» обидва табори твердять, що за ними стоїть Край. А я цілком певний, що в Краю нема жодного розбиття, тим більше, що ОУН, УГВР і УПА очолює та сама людина.

Сотник почав випитувати мене, що я думаю про упіста Сержанта і чи в нього добра пам'ять.

Ми потиснули один одному руку, побажали всього найкращого і командир ускочив до потягу, що вже рушав. Це була наша остання зустріч.

По дорозі до табору я думав про командира Громенка:

- Боже, чому не пошлеш нашому народові кілька тисяч отаких Громенків. З їх допомогою ми не тільки здобули б свою державу, а й добре її забезпечили б.

На четвертому році життя наших скитальців почалась відбудова знищених країн війною. Також велась підготовка наших скитальців до виїзду в різні країни світу і там починати своє життя.

Я з Танею рішаємо їхати в далеку Австралію. Пакуємо в наші скромні клунки також наші газети і книжки, щоби у неробочі дні десь там, в Австралії прочитати своє рідне слово. Як скоро показалось в Австралії була змога розбудовувати Австралію, а також своє приватне і національне життя. Бути добрими амбасадорами України, а після розвалу імперії зла допомагати їй.

* * *

Мову і стиль автора збережено.

Накладом Юрія Борця.

Київ, квітень 2004 р.

[1] Спогади Юрія Борця-Чумака видані в Україні у трьох книгах: Рейд без зброї. - Київ, 1992; З найкращими, - Київ, 1992; У вирі боротьби. - Київ, 1993.

[2] Кібіц (з німецького) - це той, хто сам не бере участи в грі, а тільки спостерігає і любить коментувати гру.