Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

Припускаю, що цей спогад, витканий із фантазії, є пізньою спробою компенсації тривалого, хоча й промовчаного комплексу, породженого звинуваченнями у «шульцоподібності» і закидами у плагіаті, — тим боліснішими, що вони суперечили переконанням звинувачуваного. Повторімо запитання: а що ж на все це сам Шульц? Він ніколи не висловлювався публічно з цього питання. Він не мав звичаю розправлятися у пресі з будь-чиїми починаннями, які — на його думку — чинили йому як письменникові кривду. Схоже, тільки у приватних листах він скаржився на зловживання, яке щодо нього вчинила графік (ілюстратор його оповідання Комета у «Wiadomościach Literackich»[218]) Еґґа Ван Гаардт. Шульц написав про неї схвальний есей, прохаючи, щоб вона передала машинопис редакції «Tygodnika Ilustrowanego»[219]. Після публікації Шульц упевнився і поділився цим своїм спостереженням у листі до приятельки[220], що згадана стаття наполовину сфабрикована. «…Вона додала абзаци, які були її писаниною, вкрай позбавлені смаку та скандальні за формою. Я борюся з рішенням, чи не опублікувати спростування, оскільки не можу того інакше вчинити, як тільки знищивши її». Не спростував, і єдина реакція на цю аферу залишилася в дивом уцілілому листі. На книжки Трухановського він також не відреагував, либонь вважаючи, що його голос, голос безпосередньо зацікавленого, читачі могли б сприйняти як позбавлений об'єктивності.

Попри мовчання Шульца на публічному форумі, я знаю його рішучу, відверто висловлену точку зору з цього приводу, зафіксовану у приватному листі. Ця точка зору, чи може радше діагноз, відома мені понад півстоліття, вона міститься в одному з перших здобутих мною епістолографічних текстів Шульца, який досі наявний у моїй колекції. В 1942 році я за посередництва спільного знайомого позичив у молодого літературного критика Анджея Плешневича три написані до нього в 1936 році листи Бруно Шульца, а коли їх адресат загинув, рукописи залишилися в мене. Я опублікував їх разом із багатьма іншими, знайденими пізніше, у томі Прози Шульца в 1964 році[221], а відтак — в опрацьованій мною Книзі листів у 1975 році[222]. В обох цих виданнях розлогий уривок, який містить оцінку письменства Трухановського, я вилучив, замінивши крапками, взятими в лапки. Я не помістив жодного коментарю, який би пояснював вилучення цієї частини тексту, лише у вступі до Епістолографії в томі Проза і до збірки Книга листів я коротко зазначив, що з огляду на осіб, які ще живі, я визнав за необхідне зробити в листах незначні скорочення. Опущений уривок про Трухановського ніколи досі не друкувався в оригіналі[223].

Я мушу пояснити читачам, чим керувався, коли делікатно приховував суттєву частину листа Бруно Шульца. Бажання заощадити Трухановському дошкульних прикрощів не було мені чуже, але, мабуть, цього б не вистачило — без інших мотивів, — щоб схилити мене до подібного промовчування. Головні причини були більш практичними, пов'язаними з моїми припущеннями й побоюваннями, що стосувалися пошуку Шульцівських рукописів, роботи над реконструкцією біографії письменника, необхідної завбачливості, аби не відтяти собі шляхів до не відомих мені ще листів та інших джерельних документів. Трухановський, до якого я звернувся у 1947 чи 1948 році щодо листів Шульца, запевнив, що їх не має, що їх либонь спалили німці, які квартирували в його (Трухановського) помешканні і палили книжками в печі… Невдовзі після цієї розмови запала тривала ніч безоглядного соцреалізму, і публікація будь-чого, що стосувалося Шульца, стало неможливим. Щойно на початку шістдесятих років, довідавшись, що я маю бути видавцем листів Шульца, Трухановський відповів на моє повторне запитання, що листів пошукає, а невдовзі повідомив, що знайшов три, і позичив їх мені, додавши, що, можливо, їх знайдеться більше, але поки що він не може вдатися до пошуків. Споряджений листами й надіями на наступні, я вмістив їх у Прозі[224] і Книзі листів[225], зазначивши в коментарі, що адресат, можливо, має їх більше у своїх паперах[226]. Вони так ніколи й не знайшлися, але надія на їхнє відкриття диктувала мені подальшу стриманість в оприлюдненні різких оцінок з боку Шульца.

Щойно тепер я подаю до друку це висловлювання. Воно міститься в листі до Анджея Плешневича, означеному датою 1 грудня 1936 року, а отже, написаному наприкінці того ж року, в якому за кілька місяців до того Шульц поставився приязно й зичливо до тогочасного адепта літератури, не знаючи про його підготовану тоді до друку першу книжку. Нехай цей уривок стане істотним матеріалом для моїх висновків і розвіє сумніви й міфи, поширювані для затирання слідів чи виниклі через невігластво.

«Книжка Трухановського належить до речей, які мене останнім часом гнітять. Я вважаю цю книжку за мимовільну пародію на мою книжку, карикатурою, зумовленою бездарністю та наївністю автора. Самокритика у цього чоловіка, мабуть, цілком паралізована. Він не помічає, чи також нічого собі з того не робить, що повторює мої звороти, речення й формулювання, тривіалізовані й бездарні. Чи бачили Ви коли бездарні копії образів, намальовані дилетантами? Деталі оригіналу на них подібним чином зневажені, деформовані й перекручені. Моя нехіть випливає з того, що я гидую цим грубим, наївним і примітивним інтелектом, який торкається бездарною рукою до моїх винаходів. У його руках вони перероджуються на карикатуру. Та книжка може мені дуже зашкодити: наш читач не є сумлінним читачем. Кому хотітиметься звернутися до «Цин. крамниць», щоб проконтролювати різницю між мною і Трухан. Таким чином, його карикатурна проза підставиться в умі читача на місце моєї прози. Я б дуже хотів, щоб Ви — якщо це відповідає Вашим намірам — застерегли читача від цієї небезпеки і викопали рів між ним і мною. Що мої побоювання не вигадка — свідчить рецензія Лашовського, де дрантя книжки Трухановського слугує приводом, щоб атакувати мене і весь мій жанр».

Лист Бруно Шульца до Анджея Плешневича з уривком, у якому дискваліфіковано прозу Казимира Трухановсъкого

Зворотний бік автопортрета

або заява Бруно Шульца

Серед порівняно численних автопортретів Бруно Шульца, які збереглися, є один, підписаний автором, намальований олівцем і означений датою: 1939 рік, — з-поміж усіх найпізнішою; інші малюнки, — окрім одного з 1940 року, — якщо вони й датовані, то мають більш ранні дати, а ті, час виникнення яких не означений, походять із періодів, які принаймні на кілька років випереджають останній рік II Республіки, дату початку війни.

Ця пізня подобизна митця-письменника вціліла завдяки одному з учнів дрогобицької школи,