Читати книгу - "Соляріс. Едем."

і вони почали поквапно знімати. Сонячний диск уже наполовину сховався за обрій. Інженер розмірено водив камерою ліворуч і праворуч; Хімік іноді зупиняв його, спрямовував об’єктив на пункт, де в маленькій рамці візира помічав надто жваву циркуляцію плямок і фігурок, працював трансфокатором, змінюючи фокусну відстань. Лікар усе ще стояв навколішках, камера тихенько вуркотіла; одна котушка стрічки вже скінчилася, її швидко замінили й почали знімати на другу. Вже тільки маленький шматочок сонячного диска виднівся над темною водою, коли об’єктив опустився аж на самий низ, спрямований у точку найжвавішого руху. Лікар, нахилившись над урвищем, висів на натягнутому канаті — інакше не можна було б знімати. Він бачив під собою рудуваті зморшки глинистої стіни — залиті тьмяним багрянцем призахідного сонця, вони круто спадали вниз. На останніх метрах другої котушки червоний диск, погас, небо ще було повне світла, але рівнину й озеро вже повила блакитно-сіра тінь — крім спалахів іскорок, там нічого не було видно.

Лікар устав, схопившись за канат. Камеру несли втрьох, обережно, наче скарб.

— Як, по-твоєму: щось вийшло? — запитав Хімік Інженера.

— Принаймні якась частина. Трохи плівки могло засвітитися. Перевіримо на кораблі. Зрештою сюди можна завжди вернутися.

Вони повантажили камеру, котушки й штативи в машину і знову повернулися на край урвища. Тільки тепер побачили, що на сході берег озера круто підіймається вгору, переходячи у глибині в нерівну скелясту стіну, на вершечку якої вигравали рожеві відблиски заходу. Над нею високо в блакить, усіяну першими зірками здіймалася колона бурого диму — її грибоподібна, роздута вершина якийсь час непорушно висіла в повітрі, а тоді осіла за гірським хребтом.

— А, та сама долина? — вигукнув Хімік, обернувшись до Лікаря.

Вони знову глянули вниз. Хороводи білих і зеленавих іскор повільно повзли в різні боки уздовж берегів озера, повертали, зливалися в нерівні струмки, подекуди гасли, і натомість з’являлися інші, більші, поступово там дедалі темніло й кількість вогників зростала. Довкола спокійно шуміли високі, зовсім чорні зарості; люди неохоче — такий чудовий був цей краєвид — відвернулися, несучи з собою образ озера, що відбиває яскраві молочні зорі.

Крокуючи намулистим грунтом просіки, Лікар запитав Хіміка:

— Що ти бачив?

Той збентежено усміхнувся:

— Нічого. Я взагалі не думав про те, що бачу — намагався тільки весь час витримувати різкість, а Генрик так швидко водив камерою, що я ні в чому не міг зорієнтуватися.

— Нічого, — заспокоїв його Інженер і сперся на охололу броню Захисника. — Ми знімали двісті кадрів за секунду, і все, що там було, побачимо після того, як проявимо плівку, а зараз вертаймося!

— Цілком ідилічна прогулянка! — пробурмотів Лікар.

Усі троє піднялися в машину. Інженер пересунув візири телеекрана назад, увімкнув задній хід. Трохи вище, там, де просіка розширилася, він розвернувся, і Захисник тепер помчав уже прямо на північ.

— Вертатися тією самою дорогою немає сенсу, — сказав Інженер. — Це зайвих сто кілометрів. Поки можна, поїдемо просікою й будемо на місці через дві години.

11

Дорога кривуляла. Уклон трохи зменшився, стіни заростів подекуди зовсім затискали Захисника, бадилля билося об скло довкола башточки, час від часу на коліна Хімікові або Лікареві падав гронистий стручок. Лікар підніс один із них до носа і здивовано зауважив:

— Досить приємно пахне.

Усі троє були в чудовому настрої. Іскристе небо набирало дедалі більшої рельєфності й глибини, тліла масивна брила Молочного Шляху, легкий вітерець зі слабким шелестом прочісував гущавину; Захисник котився м’яко, видаючи ледь чутне співуче вурчання.

— Цікава річ — на Едемі зовсім не видно щупальців, — зауважив Лікар. — Усі книжки, які мені доводилося читати, писали про щупальці, що звиваються й душать людей на інших планетах.

— А їхні жителі мають по шість пальців, — докинув Хімік. — Чомусь майже завжди по шість. Ти часом не знаєш чому?

— Шість — це містичне число, — відповів Лікар. — Двічі по три дорівнює шість, а будь-який фокус повторюється тричі.

— Перестань верзти нісенітниці, якщо не хочеш, щоб я збився з дороги, — сказав Інженер.

Він ніяк не міг наважитися увімкнути фари, хоч уже майже нічого не бачив; але ніч була напрочуд гарна, і він знав, що це враження зникне, тільки-но він увімкне світло. Їхати з радаром йому теж не хотілося — спершу довелося б закрити башточки. Він ледве бачив власні руки, які лежали на кермі; тільки індикатори й прилади на щитках перед ним і нижче, в глибині машини, тліли блідим салатовим і рожевим світлом, а стрілки атомних індикаторів тремтіли ніжно-оранжевими зірочками.

— Ти можеш зв’язатися з ракетою? — запитав Лікар.

— Ні, — відповів Інженер. — Тут немає зони Гевісайда, точніше вона є, але дірява, як рештою. Про зв’язок на коротких хвилях нічого й думати, а змонтувати другий передавач у нас не було часу. Та ти й сам це добре знаєш.

Незабаром гусениці загуркотіли, машина загойдалася. Інженер на мить увімкнув світло й побачив, що вони їдуть по білих кругляках; високо над заростями замаячіли фантастичні силуети вапнякових шпилів. Захисник котився висохлим дном ущелини.

Інженерові це не зовсім сподобалося, бо він не знав, куди приведе їх ця дорога, а таких стрімких стін не взяв би навіть Захисник. Каміння ставало дедалі більше, зарості розірвалися вже на окремі групки, які чорніли під світлом фар, дорога звивалася — спершу вона вела під гору, а потім майже вирівнялася, скелі по один бік стали нижчими; нарешті вони зникли зовсім, і Захисник опинився на похилому лузі, облямованому вгорі вапняковими заломами; від них тяглися неглибокі, кам’янисті канави. Між камінням біля самісінької поверхні вилося довге, сріблясто-зелене в світлі фар, покручене бадилля.

Їхали вже майже п’ятнадцять хвилин, сильно відхилившись на північний схід, і час було вже вертатися на свій курс, але зробити це не дозволяло вапнякове пасмо, вздовж якого рухався Захисник.

— Нам усе ж таки пощастило, — ні сіло ні впало сказав Хімік, — ми могли звалитися в озеро або налетіти на скелі, і я сумніваюся, чи нам удалося б звідти викараскатися.

— Твоя правда, — відповів Інженер і додав: — Стривайте-но…

Дорогу їм перегородило щось кошлате, схоже на сітку з довгими волосяними торочками. Захисник повільно під’їхав ближче й уткнувся носом у цю перешкоду. Інженер плавно натиснув на акселератор, і дивна сітка з тихим тріском розпанахалася й щезла, вдавлена у грунт гусеницями. Фари вихопили з мороку цілий ліс високих чорних силуетів, схожих на скам’яніле військо в розгорненому строю; перед носом машини раптом виринув шпичастий постамент, і вона трохи не наїхала на нього. Спалахнув великий, центральний прожектор, промінь світла лизнув чорну колону, поповз по ній