Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

юридичної думки. — Т. 10: Юридична наука незалежної України. — К.: ВД «Юрид. книга», 2005. — С. 188–202. ">[719].

Широкого застосування набула надзвичайна юстиція. 30 травня гетьман затвердив Закон Про військову підсудність, відповідно до якого за певних підстав компетенція військових судів могла поширюватись на цивільних осіб.

В період Гетьманату засади діяльності військових судів встановлював Закон Про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію від 21 червня 1918 р. Всі військові суди поділялися на штабові та вищі[720]. На відміну від аналогічного закону УЦР закріплювалися право оскарження рішень військових судів у касаційному порядку, колегіальний характер розгляду справи та прийняття рішень. Передбачалася й можливість введення виключної підсудності — коли військова юстиція поширювалася на цивільних осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів проти держави, а також інших тяжких суспільно-небезпечних діянь.

В умовах воєнного часу очікуваною була тенденція до посилення репресивної діяльності. Однак загалом погодимося з думкою Н. В. Єфремової, що «в Українській державі потужнішим і чисельнішим залишався апарат “цивільного відомства”»[721].

9.4. Судові реформи 1919–1920 рр

На момент, коли Директорія вступила в боротьбу за владу, в українській державі система судових органів була реформована мінімум двічі. Водночас у Директорії було розуміння того, що «надзвичайно важливо, щоб всі державні інституції навіть з зовнішнього погляду мали національний характер»…, «щоб на перший час як з зовнішнього погляду якомога менш нагадували бувші російські інституції». Із цих мотивів Директорія Законом Про скасування законів гетьманського уряду від 9 липня «Про судові палати і апеляційні суди», «Про утворення Харківського й Одеського апеляційних судів і відновлення Київського апеляційного суду, про увільнення з посад в Судових палатах та про затвердження штатів Київського апеляційного суду» від 24 січня 1919 р. змінила назви «Судові палати» на «Апеляційні суди», а «Державний сенат» — на «Надвищий суд». Іншими важливими змінами стали кадрові — було поновлено весь склад Київського апеляційного суду. Причому інформація про ці зміни поширювалася міністерством ще 1 січня 1919 р. — тобто до ухвалення відповідного закону[722]. Загалом компетенція, підсудність та підвідомчість залишилися ті самі, які були запроваджені судовою реформою 1918 р. Члени комісії з реформування судових палат планували глобальніші зміни законодавства Гетьманату, однак у законодавстві УЦР також бачили доволі багато недоліків.

Судові органи першої інстанції, які фактично не було реформовано УЦР та гетьманом, залишилися такими самими й за Директорії. Принаймні формально продовжували діяти окружні суди, залишився інститут присяжних засідателів. Постійною проблемою була відсутність затверджених річних списків присяжних засідателів, що призводило до частого зриву сесій окружного суду.

9 січня 1919 р. було прийнято Закон Про тимчасові правила обрання присяжних засідателів, згідно з яким тимчасово, до видання окремого закону про присяжних засідателів, вони призначалися «з чергових списків, що їх складено на 1917 рік». А за півтора року — 31 жовтня 1920 р. — видано докладну постанову Про призначення і вибори мирових суддів, про утворення тимчасових Відділів окружного суду на повітах, про порядок обрання присяжних засідателів та про деякі зміни щодо проведення і дальшого руху досудових слідств. Мировими суддями та присяжними засідателями не могли бути особи, засуджені за спекуляцію, а також за образу національної честі та гідності громадянина УНР, або виключені зі служби на підставі рішення суду. Залишалася двоступенева система складення списків — загального та чергового. Обрані місцевим самоврядуванням та затверджені окружним судом присяжні засідателі вносилися до чергових списків, звідки призначалися за жеребом для присутності впродовж усієї судової сесії. Передбачався негайний порядок обрання присяжних.

В умовах відсутності реальних можливостей для нормальної роботи місцевого самоврядування Законом Директорії від 19 лютого 1919 р. Про вибори та призначення мирових суддів було перейнято практику Гетьманату — мирові судді тимчасово призначалися міністром юстиції, а інститут членів мирового суду, введений Тимчасовим урядом Законом Про тимчасовий устрій місцевого суду від 4 травня 1917 р., було скасовано остаточно. Також було запроваджено безкоштовний розгляд мировими судами справ, ціна позовних вимог в яких не перевищувала 10 000 грн. 31 жовтня 1920 р. компетенцію мирових суддів було поширено на кримінальні та цивільні справи.

Але реформувати вищі органи влади виявилося простіше, ніж налагодити нормальну реалізацію судової функції на місцях. Водночас проблема судової влади на місцях стояла доволі гостро і зрештою стала головним завданням, яке дедалі важче було реалізувати в умовах розвитку революції.

На місцях серед селянства виникало багато непорозумінь, вирішити які без відповідних органів не вдавалося. Комендант тилу в своєму рапорті міністру юстиції від 30 липня 1919 р. повідомляв: «…Населення деморалізується і з’являється думка “суду нема, полагодити хатні справи нема кому, отже і влади авторитетної немає…” Селянство стосковалося за здоровим судовим апаратом, воно змучилось тим безладдям і сваволею, що являв собою комуністичний судовий орган, тому організація волосних судів чекає найскорішого вирішення, і буде мати важливі наслідки як в справах цілком юридичних та і взагалі буде привчати населення до дисципліни законності ладу, що так потрібно в даний момент — момент державного будівництва»[723]. У таких умовах значного поширення набували інститути самосуду і самоправства, про що регулярно інформувало МВС.

Водночас воєнне становище диктувало зміщення наголосів зі звичайної на військову надзвичайну юстицію. Саме Директорія мала найбільш розроблене законодавство в цій сфері.

Так, 26 січня 1919 р. Директорія прийняла Закон Про надзвичайні військові суди. Його істотними недоліками В. В. Землянська вважає запровадження смертної кари; порушення принципу рівності всіх учасників судового розгляду перед законом (за ті самі злочини, за які не було передбачено смертної кари, старшини підлягали покаранню в два рази суворішому, ніж рядові); відсутність попереднього слідства, а також забезпечення апеляційного та касаційного оскарження вироку суду; поєднання в одному законодавчому акті норм матеріального та процесуального права тощо. Крім цього, всі члени суду, а також прокурор і захисник, призначались особою, за наказом