Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

— Вони вбили їх! — сказав я Марутові.

— Ні, — відповів він, — їх принесли в жертву Джані. Те, що ми бачили вчора на ринковій площі, було обрядом жертвоприношення. Тепер настала наша черга, Макумазане!

Охоплені безсилою люттю, ми повернулися з Марутом до будинку.

У цей час залишки очеретяних воріт відкрилися, і в них з’явився король Сімба у супроводі жерця з простріленою ногою на милицях і решти свити, більшість якої була поранена вчорашнім градом.

У пориві гніву, через який мене аж тіпало, я забув, що приховував від чорних кенда знання їхньої мови.

— Де наші слуги, вбивці? — закричав я, погрожуючи кулаками, перш ніж відвідувачі зібралися щось сказати. — Ви принесли їх у жертву вашому диявольському богу? Якщо так, дивіться на плоди ваших урожаїв! Куди поділися ваші жнива? Як ви житимете цієї зими?

Від цих слів смуток охопив їх; перед їхніми очима вже постала примара голоду.

— Навіщо ви тримаєте нас тут? — продовжував я. — Чи ви хочете ще гіршого? Навіщо ви тепер прийшли сюди?

— Ми прийшли подивитися, чи повернула ти, біла людино, життя нашому жерцю, якого вбила своїм чаклунством, — похмуро відповів Сімба.

— Дивися, — сказав я, скидаючи з мертвяка накинуту мною напередодні рогожу, — дивися і будь упевнений, що якщо ти не випустиш нас, то перш ніж народиться новий місяць, усі ви будете такими. Ось яке життя ми повертаємо злим людям, схожих на тебе!

Наші відвідувачі остовпіли від жаху.

— Пане, — сказав Сімба з незвичайною пошаною, — твої чари дуже сильні для нас. Велике нещастя впало на нашу землю. Сотні людей убиті крижаним камінням, покликаним тобою. Наші врожаї винищені. З усіх кінців нашої землі приходять звістки, що майже всі вівці і кози загинули. Скоро ми помремо з голоду.

— Ви заслужили голодної смерті, — відповів я. — Тепер відпустите нас?

Сімба нерішуче подивився на мене і почав шепотітися з кульгавим жерцем. З їхньої наради я не вловив жодного слова.

Кривоногий жрець був тепер без своєї потворної маски, але його типове негритянське обличчя мало ще огидніший вигляд, ніж вона. Видно було, що це хитра, жорстока, здатна на все людина.

Я відчував, що стосовно нас він нашіптує щось лиховісне своєму повелителю.

Нарешті Сімба знову звернувся до мене.

— Ми хотіли, пане, втримати тебе і жерця Дитяти заручниками білих кенда, які завжди були нашими злими ворогами і принесли нам багато незаслуженого зла, хоча ми свято берегли угоди, укладені нашими дідами. Проте твої чари дуже сильні для нас. Тому я вирішив відпустити вас. Сьогодні на заході сонця ми відведемо вас на дорогу, що веде до броду річки Тави. яка відділяє нашу землю від землі білих кенда. Ви можете йти, куди хочете. Ми не хочемо більше бачити ваші зловісні обличчя.

Від цих слів моє серце мало не вистрибнуло з радості, яка, проте, була передчасною.

— Увечері! Чому не зараз? — вигукнув я. — У темряві важко переходити незнайому річку.

— Вона неглибока, пане, і брід можна легко знайти. Крім того, йдучи зараз, ви дістанетеся річки, коли вже стемніє, а вийшовши на заході сонця, ви до ранку дійдете до броду. Зрештою, ми не можемо відвести вас туди, поки не поховаємо мертвих.

Після цього Сімба пішов у супроводі інших, перш ніж я встиг щось сказати. У воротах кульгавий жрець обернувся на милицях і щось прошепотів своїми товстими, відвислими губами; мабуть, це було прокляття.

— Тепер нас буде звільнено! — весело сказав я Марутові, коли всі чорні кенда пішли.

— Так, пане, — відповів він, — але де вони мають намір дати нам свободу! Демон Джана живе в лісі на болотистих берегах річки Тави і, кажуть, шаленіє якраз ночами.

Я нічого не заперечив, але подумав, що таємничий слон може опинитися далеко, а вівтар для жертвоприношень — дуже близько.

Годину за годиною я стежив за сонцем, поки воно не почало ховатися за лісом на заході. Якраз у цей час біля воріт з’явився Сімба в супроводі двадцятьох озброєних вершників, один із яких вів двох коней для нас.

Закінчивши збори, що обмежилися хованням їжі в складках Марутового вбрання, ми вийшли з проклятого будинку, сіли на коней і, оточені конвоєм, виїхали на ринкову площу, де стояв кам’яний жертовник з обгорілими кістками, що стирчали з попелу.

Потім ми їхали північною вулицею міста.

Біля дверей будинків стояли їхні мешканці, які вийшли подивитися на наш від’їзд.

Ненависть читалася на їхніх обличчях; вони стискали кулаки і тихо шепотіли нам услід прокляття.

І не дивно! Усі вони