Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

подумала, що зустріла свого янгола-охоронця. Він посадив мене ззаду на мотоцикл і повіз до себе додому, їхав помалу, бо, мовляв, я була без шолома, і це було небезпечно. То був надзвичайно обачний чоловік.

*

Серпень 1992 року

— Куди тебе відвезти? — запитав Міранду Джеремі.

— Мені нема куди йти, — відказала вона. — Можеш десь мене прихистити?

Джеремі відвіз Міранду до себе додому і влаштував її в кімнаті для друзів. Давненько вже вона не спала в справжньому ліжку. Наступного дня вони довго розмовляли.

— Мірандо, — урешті сказав їй Джеремі, — тобі лише сімнадцять. Я повинен відвезти тебе до батьків.

— Ох, благаю, дозволь мені лишитися на трохи. Я зроблюся така маленька, обіцяю.

Урешті Джеремі погодився лишити її. Дозволив перепочити два дні, що видалися дуже довгими. Вона супроводжувала його до клубу, який він тримав, але він не частував її алкоголем. Потім попросила, щоб він узяв її на роботу, і він улаштував її в клуб зустрічати відвідувачів. Міранда воліла б працювати в залі, прислуговувати, та Джеремі й слухати про це не хотів. «Мірандо, згідно з законом, ти не маєш права подавати алкоголь». Той чоловік її чарував. Якось увечері вона хотіла поцілувати його, та він зупинив те поривання.

— Тобі сімнадцять років, — сказав він. — У мене можуть бути неприємності через тебе.

Потім він чомусь почав прозивати її Мілля. Хтозна й чому, але їй подобалося, що він дав їй таке пестливе ім’я. Здавалося, ніби в них виникли особливі стосунки. Потім він попросив її дещо зробити. Вона повинна була носити пакети людям, яких не знала, ходити в ресторани, де їй давали грубі конверти, які вона відносила Джеремі. Аж якось вона збагнула, що робить Джеремі: вона носить йому наркотики, гроші й ще бозна-що. Вона пішла до нього і сказала:

— Я думала, ти добрий чоловік, Джеремі.

— А я і є добрий чоловік!

— Люди кажуть, що ти торгуєш наркотиками. Я відкрила один пакет.

— Ти не повинна була робити цього, Міллю.

— Я не Мілля!

Він сказав їй, що сьогодні вона більше цього не робитиме. Та вже наступного дня почав ганяти її мов собаку. «Міллю! Віднеси цей пакет такому-то!» Вона злякалася. Вирішила втекти. Взяла пакет, але не віднесла його за тією адресою. Викинула в смітник і сіла на поїзд. Їй кортіло повернутися до батьків, у Нью-Йорк. Хотілося родинного затишку. Гроші в неї ще були, й додому вона добралася на таксі. Коли таксі висадило її коло рідної домівки, відчула, як її охопило почуття величезного щастя. Була північ. Стояла чудова осіння пора. Вулиця була затишна, порожня й сонна. І тоді вона побачила його. Джеремі. Він сидів на східцях їхнього будинку. Вона хотіла було закричати, втекти, але помічник, Костіко, за знаком Джеремі змусив її замовкнути. Удвох вони затягнули її в авто й відвезли в Ріджс-клуб. Уперше її запровадили в приміщення, що звалося кабінетом. Джеремі хотів дізнатися, де пакет. Міранда плакала. Зізналася, що викинула його. Казала, що шкодує, що більше такого не робитиме. Джеремі заявив:

— Ти не покинеш мене, Міллю, втямила? Ти моя власність!

Вона плакала, впала навколішки, перелякавшись і розгубившись. Урешті Джеремі сказав:

— Я покараю тебе, але калічити не буду.

Міранда спершу нічого не второпала. А Джеремі згріб її за коси і потягнув до миски з водою. Потім занурив її голову у воду і довго так тримав. Вона думала, що помре. Потім відпустив, вона лежала на долівці, трусилася й плакала, і Костіко жбурнув їй в лице фото її батьків.

— Якщо не будеш слухатися, — сказав він, — якщо впореш іще якусь дурницю, то я їх повбиваю.

*

Міранда на мить замовкла.

— Мені шкода, що я змусила вас знову все те пережити, — поклавши їй руку на плече, сказала Анна. — Що сталося потім?

— Розпочалося нове життя, на побігеньках у Джеремі. Він поселив мене в номері дешевого мотелю з недоброю славою, біля шістнадцятої автостради. У тому мотелі мешкали переважно повії.

*

Вересень 1992 року

— Оце твій новий дім, — сказав Міранді Джеремі, запровадивши її в номер. — Тут тобі буде ліпше, зможеш заходити і виходити, коли тобі захочеться.

Міранда сіла на ліжку.

— Джеремі, я хочу повернутися додому.

— Хіба тобі тут погано?

Розмовляв він лагідно. У тім і полягала його збоченість: один день він збиткувався з Міранди, другий водив її по крамницях і поводився чемно, як ото напочатку.

— Я хочу поїхати звідси, — повторила Міранда.

— Ти можеш піти собі, куди хочеш. Двері відчинені. Та я не хотів би, щоб сталося якесь лихо з твоїми батьками.

Сказавши те, він пішов. Міранда довго дивилася на двері. Досить було вийти за них і сісти на автобус, що їхав до Нью-Йорка. Та це було неможливо. Вона почувалася так, наче Джеремі тримає її у в’язниці. Він знову змусив її носити пакети. Потім посилив тиск на неї, наказавши ловити прислужників. Якось погукав її до кабінету. Вона затремтіла і ввійшла туди перелякана, бо подумала, що її знову топитимуть у мисці. Та Джеремі був у доброму гуморі.

— Мені потрібна нова директорка з людських ресурсів, — сказав він. — Остання перебрала наркотиків.

Міранда відчула, як серце її шалено закалатало. Що ще вигадав Джеремі? А він провадив:

— Треба ловити збоченців, які хочуть трахнути неповнолітню дівчину. А неповнолітня якраз ти. Не бійся, ніхто нічого тобі не зробить.

План був простий: Міранда очікує на паркувальному майданчику мотелю й веде клієнта в номер. Просить його роздягнутися, сама теж роздягається, але перед тим каже, що неповнолітня. Звісно, той відповість, що це нічого, навпаки, йому це подобається, й тоді Костіко вискочить зі схованки і подбає про решту. Так воно і сталося. Міранда погодилася на ту пропозицію ще й тому, що Джеремі пообіцяв її відпустити, коли вона зловить йому трьох прислужників.

Виконавши ту частину угоди, вона пішла до Джеремі й почала вимагати, щоб він дав їй свободу. Та натомість її затягли до кабінету і знову топили.

— Ти вчинила злочин, Міллю, — сказав Джеремі, коли вона хапала ротом повітря. — Ти провокувала людей і потім їх шантажувала. Вони бачили тебе і навіть знають, як тебе звати. Нікуди, Міллю, ти не підеш, будеш у мене.

Мірандине життя стало пеклом. Якщо її не посилали з пакетами, то вона служила приманкою