Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

що ліс — вода, і розуміти нічого. Сказати Гострій Стрілі, і Росі — смерть.

— Ти несправедливо ображаєш мого дорогого дядечка; він не зрадить ані тебе, ані будь-кого іншого.

— Я не розуміти. Солона Вода має тільки язик, у нього нема очі, нема вух, нема ніс, тільки язик, язик, язик!

Хоча Мейбл і не зовсім поділяла цю думку, вона бачила, що молода індіянка не довіряє Кепові і що марне було б навіть сподіватися на її згоду, щоб запросити Кепа па розмову.

— Ти, з усього бачу, впевнена, що тобі все відомо про наше становище тут,— продовжувала Мейбл.— Ти що, може, раніше коли-небудь була на цьому острові?

— Тільки прийшла.

— Звідки ж ти тоді можеш знати, ніби все, що ти кажеш,— правда? А може, мій батько, Слідопит та Прісна Вода зовсім поруч, і я, коли захочу, зможу гукнути їх сюди?

— Всі пішли,— впевнено відповіла Роса, весело посміхаючись.

— Ні, не повірю, щоб ти могла так упевнено говорити, не розвідавши перш усе на острові!

— Добрі очі; бачить бот і солдати пливти геть; бачить корабель з Прісна Вода йти геть.

— Виходить, ти вже давно слідкуєш за кожним нашим кроком. Сподіваюся, ти хоч не перерахувала усіх тих, що тут залишилися.

Індіянка засміялася, спочатку підняла чотири пальці, а потім тільки обидва великі і, перебираючи від вказівного пальця до мізинця, за кожним повторювала: «червоний мундир», а торкнувшись великих, сказала: «Солона Вода», «квартирмейстер». Відомості були такі точні, що Мейбл серйозно почала подумувати, чи доречно було б відпустити свою гостю, не діставши від неї детальніших пояснень. Проте з погляду Мейбл було просто нешляхетно зловживати в такий спосіб довір’ям, що його явно проявляло до неї це ніжне і любляче створіння, тому ледве в дівчини закралася була думка покликати свого дядька, як вона тієї ж миті відмовилася від неї, визнавши її просто негідною й образливою щодо індіянки. До того ж вона була впевнена, що Роса, якби її стали допитувати, затялася б мовчати і не виказала б нічого.

— То ти вважаєш,— продовжувала Мейбл, так розваживши,— що мені краще жити в блокгаузі?

— Блокгауз — добре місце для скво. Блокгауз — скальп не знімати, колоди товсті.

— Ти говориш так упевнено, Росо, ніби сама в ньому була і виміряла його стіни.

Роса тільки багатозначно засміялася, але нічого на це не відповіла.

— А знає ще хто-небудь, крім тебе, дорогу на цей острів? Його бачив хто з ірокезів?

Роса враз засмутилася й сторожко озирнулася, ніби боячись, щоб її, бува, ніхто не підслухав.

— Тускарора скрізь — в Освего, тут, у Фронтенак, Могаук — скрізь. Побачить Росу — убивати.

— А ми думали, що ніхто не знає про цей острів і що нам нічого тут боятися ворогів.

— Ірокези — багато очей.

— Одних очей, Росо, мало. Цей острів надійно схований від очей, і навіть мало хто з наших вояків знає, як його відшукати.

— Одна людина могти сказати,— деякі інгізи балакати по-французьки.

Від цих слів у Мейбл похололо на серці. Всі підозри проти Джаспера, які вона досі зневажливо відкидала, враз усі разом заполонили їй голову, і якусь мить їй навіть здавалося, що вона втрачає свідомість. Трохи отямившись, однак, і згадавши дану батькові обіцянку, Мейбл підвелася і якусь хвилину ходила сюди й туди по кімнаті, силкуючись переконати себе, що їй буцімто зовсім байдуже до того, зрадник Джаспер чи ні, одначе в найглибших закутках її душі все ж тліло бажання, щоб він був невинний.

— Я розумію, на що ти натякаєш, Росо, сказала, нарешті, Мейбл:—ти хочеш сказати, що якийся зрадник розповів вашим, де лежить цей острів.

Роса тільки посміхнулася, тому що в її очах цей вчинок був скоріше геройством, аніж злочином, і була вона така вірна своєму племені, що просто не могла розповісти більше, ніж те дозволяли обставини. Її метою було врятувати Мейбл, одну тільки Мейбл, і вона не вважала за потрібне, як то кажуть адвокати, «відхилятися від суті справи».

— Блідочола тепер зна...— докинула Роса,— блокгауз дівчині добре... Чоловіки та воїни... все одно.

— Але не все одно мені, Росо, тому що один із цих чоловіків — мій дядько, якого я люблю, а всі інші — мої співвітчизники й друзі. Я мушу їм усе розповісти.

— Тоді Роса убита,— спокійно, проте зі смутком у голосі промовила юна індіянка.

— Ні, навіщо ж, адже вони ніколи не довідаються, що ти була тут. Звичайно, вони зі свого боку зобов’язані пильнувати, а ми всі зі свого можемо перейти до блокгауза.

— Гостра Стріла знати все... бачити все, і Роса забита. Роса прийшла сказати блідочолий друг, не чоловікам казать. Кожен воїн бережи свій скальп. Роса — скво і казати скво, не казати чоловікам.

Ця заява червоношкірої подруги вельми засмутила Мейбл, тому що Роса, а тепер у цьому не було жодного сумніву, розраховувала тільки на те, що все сказане має зостатися лише між ними. Мейбл до того ж не знала, наскільки збереження таємниці в індіян вважається справою честі, а головне боялася своєю необережністю накликати на Росу підозри і поставити її життя під загрозу. Всі ці думки вмить промайнули в її голові, і що більше вона замислювалася, то важче їй ставало на серці. Роса теж, очевидно, була дуже занепокоєна всім цим, тому що почала натягувати на себе все своє шмаття, що позсовувалося з неї, коли вона брала Мейбл за руку, готуючись уже, мабуть, іти. Про те, щоб затримати її, годі було й думати, а відштовхнути від себе після того, як індіянка заради неї стільки ризикувала, було несумісне з усіма поняттями нашої правдивої і чесної героїні.

— Росо,— звернулася Мейбл, гаряче обнімаючи обома руками це ніжне створіння,— ми з тобою друзі. Тобі нічого боятися мене, бо я нікому не скажу, що ти тут була. Якби ти тільки могла якось подати мені знак про наближення небезпеки, щоб я знала, коли мені ховатися в блокгауз.

Індіянка зупинилася, тому що вона вже намірилася було йти, і сказала тихо.

— Принеси Росі голуб.

— Голуба? Де ж я тобі візьму того голуба?

— Сусідня хижа... Лови старий голуб... Роса йти до піроги.

— Здається, я зрозуміла тебе, Росо. А чи не краще буде, як я тебе проведу до чагарника, а то ще здибаєш когось із наших.

— Виходь перша, рахуй