Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

розділ 38

Хочеш — отримай

 

Арку тунелю Ярослав на свій безмежний подив знайшов. І доїхав до неї він швидше, ніж їхав до замку. Йому так здавалося. Можливо, вся справа була в тому, що нудьгувати йому не давали злі думки, що носяться по колу.

Варта пропустила до арки, без жодних проблем. Ярослав показав їм записку з розписом великого і багатомудрого Табаді, стражники поводив по ній якимось камінчиком, дружно зблідли і швиденько розступилися, мало не кланяючись услід. Схоже, Табаді тут бояться. Чого б це? Цілком приємний маг, не без тарганів у голові, але магів без тарганів, схоже, взагалі не існує.

Ярослав трохи подивувався, віддав коня дядькові, що нудьгував біля величезної стайні, і пішов до арки.

В нього народилася чергова геніальна ідея. Він вирішив подивитися на цю споруду в Мадаї. Цікаво ж.

Щоб не привертати до себе особливої уваги, Ярослав кинув сумку на землю і вдав, що перебирає речі, що там лежать. Може вирішив перевірити, чи не забув чогось особливо цінного. Робити крок уперед у напівприсяді було незручно і, напевно, досить безглуздо. Наступив би на сумку, можливо, впав у пилюку, привернув непотрібну увагу, загалом, не найкраща ідея. Довелося просто хитнутися. Уперед. Пірнаючи за одну з граней сприйняття світу.

Видовище ризику було варте. Безліч переплетених між собою ниток, схожих на ті, що продаються разом з вишивальними наборами. Такі ж різнокольорові та тонкі. Нитки були дуже довгі, їхній початок і кінець губилися десь за межами погляду. Вони спліталися у візерунки, лежали хвилями, подекуди заплуталися в невеликі вузли, або нагадували мочалку. І їх було стільки, що Ярослав навряд чи поручився б, що зірок у цьому всесвіті більше.

— Цікава штука, — тихенько сказав хлопець. — Напевно, родичка сторожових плетінь. Тільки де вони таких тоненьких ниточок набрали, мені нічого схожого не траплялося. Може, не там шукаю?

Розкопки в сумці довелося закінчити, поки ніхто не надумав запропонувати свою допомогу в цій нелегкій справі.

Ярослав закрив сумку, окинув поглядом такий непривітний світ і зробив крок під арку.

Думка про те, як було б добре побувати в інших світах, довелося гнати від себе щосили. Вистачить поки що інших світів. Мало на кого там натрапиш. Шітіто Ран голова дрібного Будинку. Навіть не найбільшого у його світі. А зарозумілості та бажання перекроювати на свій лад чужі долі більш ніж достатньо. Десь там, в інших світах, які зараз здаються такими загадковими, а тому привабливими, є Великі та Старші Будинки. А ці Будинки мають своїх глав. Ось уже з ким Ярославу зовсім не хотілося зустрічатися. Походячи розтопчуть, як таргана, щоб під ногами не мішався. Навіть не спитають, навіщо він там бігає. Тож інші світи зачекають. Для початку слід зрозуміти, як там поводитися і яким чином убезпечитися. Скажеш щось випадково і станеш ворогом для всього Будинку. Від політики та супутніх їй речей краще триматися подалі. А тут ще й політика, м'яко кажучи, дивна та незвична. Хоча хто її знає, Ярослав і в рідній політиці не дуже розбирався. Бажання не було.

Образа і злість нікуди не йшли. Подумки Ярослав придумав більше десятка цілком стерпних відповідей на заяви та прохання батька Ладане. Жаль, що зараз озвучувати їх пізно. Час упущено. Зараз усі ці розумні відповіді виглядатимуть смішно та безглуздо.

– Переможений повертається додому, – сказав Ярослав прозорій, як скло, трубі. — Похмурий і морально побитий.

Три кроки. Бажання опинитися десь ближче до Академії Розуму та ще одна арка за спиною.

На небі знайома річка, що світиться, яка ховає за собою непоказні зірки. Ніч, хто б сумнівався? Он там лівіше величезна бібліотека, біля якої сидить на постаменті за щось покараний родичами дракон. А от та громада попереду з вікнами, що світяться подекуди, Академія Розуму. Дуже близько, як і хотів. Добре, що в цьому місті арок тунелю більше десятка, є з чого вибирати.

Цікаво, коли цей порівняно маленький світ встиг стати для нього домом? Звичним таким, знайомим та за відчуттями безпечним.

— Ну, чим далі займемося? — спитав Ярослав у смугастого гризуна в кишені. — У тебе випадково ніяких недобитих блондинів на прикметі немає? Я б зараз їх добив. Настрій той самий.

Ага, залізти на чиєсь горище і почати бити ногами і без того не дуже живе тіло. Дивне бажання. І не допоможе. Стане лише гірше.

Ще можна було комусь поскаржитися та сподіватися, що пожаліють. Тільки не хочеться. Чи гордість не дозволяє, чи самолюбство. Адже це буде прояв слабкості, а слабким бути не хочеться. Плакатися в жилет першому зустрічному, це якось не по-чоловічому. Подумаєш, образили. Краще вдавати, що не так і сильно зачепили, а потім помститися, коли найменше чекають.

От Ярен посміявся б. Він же впевнений, що його учень здатен когось там налякати. І раптом цей учень приходить, щоб жалітися на несправедливий світ і зарозумілих аристократів. Не хотілося його розчаровувати. Занадто дрібна неприємність порівняно з тими, які пророкував ельф.

Сан на втішника взагалі не годилася, не той характер. Залізна дівчина.

Тамі? Реакцію Тамі передбачити неможливо. Може й розплакатися від співчуття і посміятися. І побачити щось таке, чого краще про себе не знати. Менше знаєш, міцніше спиш, як то кажуть.

Ярославу всі ці переживання починали здаватися кумедними.

Подумаєш, якийсь аристократ із претензіями. Що тепер, бігати і всім доводити, що міряти за своєю міркою оточуючих не зовсім правильно?

Нісенітниця якась.

Та й до чужого монастиря зі своїм статутом не ходять. А у своєму Будинку саме Шітіто Ран цей статут пише. І, напевно, чекає, що гості діятимуть відповідно до його уявлень про світ. Звідси й дивні висновки для цих гостей.

— Знаєш що? Ходімо до дракона, — вирішив Ярослав. Не в академію ж іти, тим паче спати не хотілося. — Заодно про чергову милу казочку запитаємо. Дуже цікаво, чому завдяки цій казці покараними виявилися люди, які зовсім не бажали піднестися за рахунок чужих талантів? Ще й нещасну тварину приплели. Грінпіса на них немає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍