Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

– Гаразд, поживемо – побачимо. Може, змотаємося в гномську крамницю? Страшенно хочеться подивитися на їхні товари.

– Давай-но краще сходимо в Кулінарну гільдію, познайомимося з цим паном Уззізірусом Куцем, а потім вирішуватимемо, куди рухатися далі.

– Домовилися.

Ми побажали одна одній доброї ночі, і кожна пірнула у свої мрії. Мені снився Скріраніель, який ловив мене у величезний рушник, а потім заколисував на руках як маленьку, і ніжно цілував у губи. Табун метеликів у животі знову ожив і тепер просто пурхав, а не носився як скажений. Мені було так затишно і спокійно, що захотілося, щоб сон тривав вічно. Прокинулася з усвідомленим рішенням – мені потрібен цей ельф. Скріраніель розумний, з хорошими манерами, дорослий, відповідальний, уміє зберігати таємниці та... красивий. Потрібно сьогодні ж запросити його братика в гості, пригостити (чи дарма ми у Міша пряники з морсом випросили?) і вивідати: чи є у старшого брата дівчина, а якщо ні, то дізнатися, де він знімає квартиру. А може, у нього своє житло в Ситові? З його ім’ям на вустах я знову поринула в солодкий сон.

На парі зіллєваріння нас приголомшили: після вихідних ми разом з курсом некромантів ідемо вночі на старий цвинтар збирати бульби собачої кропиви. Оце вже щастя! Бідна Кхибра зблідла. Мені теж не особливо в радість. І чому це не можна зробити вдень? Але пані Сурра сказала, що в перший день повні вони мають особливу силу.

Пані Ліонеллу викликали до королівського палацу, тому практичних занять у нас не було. І ми зі спокійною совістю вирушили до Ділового кварталу, що знаходився одразу за Ремісничим. Час познайомитися з Кулінарною гільдією і запатентувати перший рецепт.

Нас зустрів невисокий кремезний чоловік. На вигляд йому було близько п’ятдесяти років. Хоча, через густу довгу бороду кольору мореного дуба, кінчик якої був заправлений за пояс, міг здаватися як молодшим, так і старшим. Волосся, на відміну від бороди – коротко обстрижене. Уважні сірі очі з цікавістю розглядали нас.

– Що завгодно юним адепткам кулінарного факультету? – після обміну привітаннями запитав він.

– Ми б хотіли запатентувати наш перший рецепт, – з гордістю сказала я.

– Отакої! Несподівано! – його великі кущисті брови злетіли вгору. – Я повідомлю пана Куца про вас. Зачекайте поки що тут. – Він вказав рукою на широку лавку. – Якщо голова гільдії вільний, то він прийме вас негайно. Як мені доповісти?

– Скажіть, що адептки Морошкіна та Юрз бажають отримати патент.

Він уважно подивився на нас. Мені здалося чи його брови злетіли ще вище?

– Безсумнівно!

Він квапливо пішов. Ми всілися на лавку. Будівля гільдії – двоповерхова, але хто зна’, тут може бути і глибокий підвал, де, скажімо, проводять кулінарні експерименти. На першому поверсі суцільно зачинені двері. Що за ними – теж загадка. На другому, судячи з таблички – архів. Почулися швидкі кроки, потім з’явився бородань.

– Йдіть за мною, адептки. Пан Куц вільний і з радістю прийме вас. До речі, забув представитися – Гаррі Зой, секретар пана Уззіруса.

– Дуже приємно, – майже в один голос сказали ми з тролицею.

Ми поспішили за секретарем. Наприкінці коридору він потягнув на себе двостулкові масивні двері. Ми увійшли в овальний кабінет. У ньому не було жодного кута, від цього він мав дуже незвичний вигляд. За столом у високому шкіряному кріслі сидів дворф із чорною з сивиною бородою. Борода була короткою й акуратно підстриженою. Дуже незвично бачити дворфа без довгої бороди. Але будь де бувають винятки.

– Моя повага адептки! – привітав нас пан Куц.

Ми злегка вклонилися і привіталися. Секретар залишив нас наодинці.

– Отже, чим можу бути корисним? – подався вперед голова Кулінарної гільдії.

– Хочемо запатентувати рецепт, – почала я.

– На парі зіллєваріння ми змінили черговість інгредієнтів і отримали новий напій. Пані Сурра веліла записати його в книгу рецептів і запатентувати.

– Цікаво, – потер руки Куц. – І де ж він?

Кхибра штовхнула мене ліктем. Глянувши на неї, я все зрозуміла – бідолаха боялася, що в назвах припустилася помилок, як у вчорашньому заклинанні. Я дістала з сумки свій зошит рецептів і простягнула панові Куцу. Той із задумливим виглядом прочитав кілька разів запис.

– Що ви плануєте з ним робити далі?

Ми чесно зізналися, що ще не вирішили.

– Спочатку Кулінарна гільдія зварить напій за вашим рецептом сім разів. Ми повинні бути повністю впевнені в тому, що це дійсно новий рецепт. І якщо підтвердиться, що ніде у світі немає такого напою, я видам патент. Якщо якийсь питний заклад або таверна захочуть придбати рецепт цього напою, то ви з кожного продажу зобов’язані сплатити податок з прибутку в Гільдію.

– Але ми не є членами Кулінарної гільдії, – здивовано сказала я.

– Поки що, – з легкою усмішкою додав пан Куц. – Якщо й далі ваше навчання піде такими ж темпами, то ви забезпечите майбутнє своїм правнукам.

– А скільки приблизно коштуватиме продаж патенту? – поцікавилася тролиця.

– Ну... – протягнув дворф і дістав рахівниці. Золотисті та сріблясті кісточки швидко замиготіли під його вказівним пальцем. – Приблизно дві з половиною тисячі золотих.