Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я відвела очі вбік, намагаючись зосередитися на чомусь іншому — на шумі бурхливого моря, на чайках, що пролітали поруч, на будь-чому. Але це не допомагало. Усе, що я відчувала, — це його присутність. Як його погляд обпікає мою шкіру, як кожен удар мого серця голосно відбивається десь у вухах. Ми домовлялись, що між нами нічого і ніколи не буде! А зараз… а зараз я взагалі не розумію, чи я так сильно занурилась у своїй ролі, чи… Чи це все насправді.. Все, що відбувається між нами.
— Дивно — це погано чи добре? — він обережно нахилився ближче, спершись на лікті збоку від себе. Його тихий голос проник у мене, мов легкий електричний струм. Солодкуватий аромат його парфумів огортав і майже дурманив, змушуючи мої думки плутатися. Я відчула, як тепле дихання торкається моїх щік.
— Ще не вирішила, — прошепотіла я і підняла очі, стикаючись із його поглядом, який був надзвичайно близько до мене.
— А коли вирішиш?
Він дивився на мене так, ніби вивчав кожну грань мого обличчя. Його губи злегка смикнулися в посмішці, і я помітила, як у його очах з’явився загадковий блиск. Немов від моєї відповіді залежало щось значно більше, аніж.. аніж просто… відповідь.
— Чому це тебе так цікавить? — запитала я, ховаючи своє хвилювання за легким жартівливим тоном.
Камілло злегка хмикнув, і його увага перемістилась на пальці, якими він крутив обручку на своєму безіменному пальці.
— Можливо, я теж так… почуваюсь.. Дивно..
Здається, я навіть дихання затримала, боячись порушити цей момент. Ці слова зазвучали у повітрі, ніби залишаючи простір для думок, для відчуттів, які ми обидва боялися озвучити.
Його темні очі знову піднялись до моїх, і я помітила, як він зволожив губи. Моє дихання збилося. Я ніби чекала цієї миті, але одночасно боялася її.
— Ч..чому?
— А ти як гадаєш? — він знизив бровами, посміхнувшись.
Наші погляди перетнулися, і я відчула, як моє обличчя червоніє. Він трохи нахилив голову, наче зважував мою реакцію, підштовхуючи мене до відповіді, якої я сама не могла знайти.
— Так! Взагалі-то, я чекаю від тебе пост про себе, Вікторіє! — різко сказав він, змінюючи тему у більш спокійне русло.
Я розгублено кліпнула, збиваючись із думок. Його раптова легкість збентежила мене, проте водночас я відчула полегшення.
— Що? — тільки й змогла промовити, утім ця посмішка вже була знайомою — такою, що знімала напругу, але залишала тебе в полоні його чарівності.
— Пост, — повторив він, піднявши палець угору, ніби це була очевидна річ. — Як там кажуть? «Мій найкращий чоловік, моє натхнення». Щось таке.
— Камілло, ти просто неймовірний, — я закотила, відчуваючи як куточки моїх губ усе-таки піднялися в посмішці.
— Ну, нарешті зізналась, — він нахилився ближче, ніби хотів почути це знову. — Тільки, будь ласка, пиши про мене красиво, щоб я міг зробити собі скріншот і показувати онукам.
— Ти жартуєш? — я ледь стримала сміх.
— Анітрохи! — він відкинувся назад, але продовжував дивитися на мене, усміхаючись. — Вікторіє, у цьому шлюбі я завжди серйозний.
— Ти жартівник, Камілло.
— І ти це любиш, — відповів він, підморгнувши, і в цю мить я зрозуміла, що навіть якщо це гра, я почуваюся щасливою.
Ця розмова могла бути про що завгодно, але вона змусила мене усміхатися, забути про все інше. Камілло мав неймовірний талант заповнювати кожну порожнечу легкістю й теплом. І, можливо, саме це робило його таким особливим.
Камілло підняв келих, що стояв перед ним, і грайливо нахилив його у мою сторону, ніби пропонуючи тост.
— За нашу офіційно визнану найкращу у світі пару!
— Що ти взагалі п’єш? — я підняла брову, трохи стримуючи сміх. — Вишневий сік?
— О, ти хочеш, аби я пив ігристе? — з вдаваною стурбованістю перепитав він, глянувши на келих, а потім знову на мене. — Можемо влаштувати, але я, знаєш, спортсмен, здоровий спосіб життя і все таке.
— Ти просто за кермом сьогодні.
— Це вже інше, Вікторіє.
— Як благородно, — кивнула я, беручи свій келих і злегка чокнувшись із ним. — Ну, за нашу пару, містере «чоловік року».
— О, я вже люблю, як це звучить, — Камілло посміхнувся, зробивши ковток. — А ти знаєш, що якби була номінація «дружина року», ти точно виграла б?
— У нас же фіктивний шлюб, — нагадала я, але не змогла стримати посмішку.
— Фіктивний чи ні, а ти вже моя зірка.
Я похитала головою, не в силах приховати своїх емоцій. Він умів перетворювати кожен момент на щось яскраве, і навіть такі його жарти залишали приємне тепло всередині.
— Камілло, а ти завжди такий... надихаючий?
Він нахилився ближче, роблячи вигляд, що серйозно замислився.
— Не завжди… Але поряд із тобою я стаю краще.
Це знову була гра, його фірмова усмішка підтверджувала це. Хоча на якусь мить мені здалося, що в його словах було щось більше.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сет кохання та поразки , Ксандер Демір», після закриття браузера.