Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

землі хибкі місячні плями, пересіяні крізь гілля та листя вишень, яке хилиталось од кволого вітру.

Аж раптом у прочиненому вікні другого поверху, мов у срібній рамі, вияснилось проти місяця мармурове обличчя Ярини.

Вузьке.

Зосереджене.

Якесь пом'якшене…

Чи то, може, від сяйва місяця?

Чи від якоїсь владної думки, що так напружила в ту мить п чоло?

I вся вона була якась інакша.

Таємнича.

Без того виразу химерної владності, без зарозумілої недоторканості, що їх часом напускають на себе українські дівчата, без тої явної погорди, яка псувала це миле обличчя вдень.

Панна, видимо, слухала солов’їв.

22

Так, вона слухала…

А Михайлик… він слухав панну.

Саме слухав.

Не тільки дивився, а й слухав… так, так!

Зза куща він бачив її охолоджене місячним молозивом обличчя, але здавалося, буцім він виразно чує, що шепотять її уста.

Ніби чує він, як вона дихає, панна Ярина.

Чує буцім, як її серце калатає в лад з його власним, — отак буває іноді в кількох товаришів, що співають одну пісню, чи в кількох слухачів та глядачів, що гуртом слухають одного кобзаря, одного скрипаля…

Одного солов’я!

А той соловейко, — він був межи всіма самим невтомним і старанним, бо ж його суперники давненько всі поснули по своїх кущах, — співав та й співав, а Михайликові здавалось, що, коли б, не дай бог, він сам раптом оглух би, то, навіть жодного звуку не чуючи, він усе зрозумів би в соловейковій пісні, — так виразно й звучно вона відбивалась на тонкому й розумному лиці Ярини Подолянки.

Михайлика люто тнули комарі, півчі святого Петра, але він не зважав.

Тьохкало серце, тремтіли губи, час минав непомітно, аж надто шпарко спливала коротка червнева ніченька-чарівниченька, і так би вона й долетіла б до самого ранку без пригоди, коли б той невтомний співун-соловейко, в чомусь таки переконавши, нарешті, свою вперту, безголосу й нецікаву обраницю, раптово не замовк, — хоч, треба сказати, що й не завше буває саме гак, коли впертість і нецікавість наших обраниць продовжують, удосконалюють, роблять звучнішими наші пісні…

Отже, соловейко, нарешті, замовк.

I теє все, що сталось потім, сталося з вини отого самого солов'я, внаслідок видатної впертості його подруги, — та й повернуло Михайликову долю на зовсім інший, несподіваний і нелегкий життєвий шлях.

Та не будемо забігати вперед, бо там, бо там…

20

Сталось там таке…

Коли соловейко зненацька замовк, Ярина Подолянка, перечекавши трішки, визирнула за чимось у садок, мовби когось дожидаючи, і вже хотіла, мабуть, шибку причинити, коли б… для себе самого несподівано… коли б не озвався Михайлик.

Як це сталося, він того й сам потім збагнути не міг.

Коли Ярина Подолянка вже взялась була за раму вікна, Михайлик, наче богові, молився невидному нічному співунові: «Тьохни, ну тьохни ж!» I несподівано тьохнув сам.

Потім іще раз.

I ще…

I вже не міг спинитися.

Не міг та й не хотів, бо Ярина, знову почувши лящання соловейка, вікна не причинила, а що він так звабливо став співати, ніби ще ніколи й не чула такого панна десь в Італії чи Голландії, то вона аж на підвіконня сіла, про все на світі забувши, а потім і ноги звісила, а потім, сама не тямлячи — що робить, мов сновида, спустилась по стіні й, наче на поклик долі, опинилась у вишневому саду й пішла далі, скрадаючись до кущів бузини, де заливався соловейком шалений парубок.

Михайлик уже й заплющився, як птах, співаючи, то й не бачив, як панна Ярина зійшла в сад.

Співав та й співав.

Пісня його була крута в колінах, то стрімких, то журливих, то радісних, то уривчастих, а то схожих на чистий голос дуди гайдая, і найчарівнішими либонь були перерви та перепинки межи колінами, бо ж без тих перепинок не можна було б оцінити й збагнути всієї краси того співу, бо ж без тих коротеньких зупинок і пауз так не завмирало б серце в чеканні: що ж забринить у наступну хвилину?

Почин чи заспів?

Тьохкання чи спів?

Цюкання чи булькання?

Дрібушки чи кликання? Розкоти чи переливи? Дідькова дудка чи свист?

Михайлик і сам не відав, як воно все те зветься, бо тільки повторював коліна, чуті сьогодні в соловейків, та люди розумні могли б налічити з півкопи відмін і строф, а хтось чуйний міг би спізнати в тому співі велике й дуже серце закоханого співця.

Заплющивши очі, Михайлик із самісінького серця витьохкував коліно за коліном, викликаючи з вікна жадану королівну, ще й не знаючи, що вона вже тут, біля куща бузини, за яким солодко тьохкав парубок, тихо скрадається, ведена вперед бажанням підступити ближче до чарівливого співака і стримувана побоюванням його сполохати і урвати пісню. Стримувана якимось невиразним передчуттям…

21

Кілька розбуджених пристрастю Михайлика соловейків, уже стомлених і вдоволених милостями своїх солов'їх, теж подали голос та й знову заходились над колінами (над колінами пісні, звичайно!), старі, досвідчені солов'ї, котрих примушували співати тільки дві сили — любов і ревнощі, тільки змагання за кохану сіреньку пташечку, тільки бажання вразити силою свого мистецтва й почуття ще вільне серце якої-небудь нецікавої й німої солов'їхи, його майбутньої сварливої та занозистої подружниці, яка…

Та закохані солов'ї, очманілі, дурні, засліплені найдужчим у світі, найчистішим і найбезглуздішим почуттям, вони ж ніколи не думають, бідолашні, про майбутнє.

Не думав ні про що й Михайлик, і зовсім не тому не думав, що розумів усеньку марну недосяжність архирейської небоги для безцільних зазіхань безхатнього голодранця, ні, ні, о тій годині він не думав ні про що, а просто співав, спонукуваний єдиним бажанням — затримати Ярину біля вікна, співав і тьохкав, і свистів, і булькав, і лящав, коли зненацька i почув біля себе її здивований голос:

— То це ти, мамин синку?

Ані великого зачудовання не було в тім вигуку, ані гордовитості, яка звучала в цім голосі вранці, ані ріски докору чи гніву.

Панна зразу впізнала в соловейкові того молодого нахабу, що сватався до неї вдень.

Вона, при світлі місяця, без крихти подиву оглянула новісінькі козацькі шати, що вельми личили молодикові, побачила й чубок підстрижений, підбритий, закандзюблений на запорозький кшталт, побачила і очей палання, мерехтливих, дикуватих, і зненацька спитала: — А чом це ти, козаче, ходиш босий? — та й пирснула, немовби це була не панна, вихована в манірній Європі, а тутешнє сільське дівчисько.

— Ти ж, дівко, й сама — не взута ж! — слушно зауважив панні Михайлик.

Ярина поглянула на свої босі