Читати книгу - "Мене називають Червоний"

шах, якого в дитинстві вчив малювати сам Бехзат, шах, який замолоду обожнював малярів, на старості став цуратися поетів і художників, а решту свого життя присвятив молитві? Чи, може, погодивсь розлучитися з дивовижною книгою, над якою десять літ працювали найвидатніші майстри? Чи він послав голку з книгою, аби кожен зрозумів, що кінцем і кончиною маляра є сліпота, на яку він добровільно себе прирікає? А може, шах натякав, що той, хто бодай раз у житті перегляне цю книгу, більше ніколи нічого не захоче бачити в реальному світі? Так колись говорили. Однак для шаха книга тоді вже не була дивовижною: як і багато інших володарів, на схилку літ він, боячись гріха, каявся в своїй молодечій любові до мініатюри.

Мені згадались оповіді, які полюбляють розказувати старі нещасливі художники, чиї мрії канули в небуття: коли рать правителя Каракоюнлу Джіхан-шаха наближалися до Шираза, легендарний головний маляр того міста Ібні Хюсам поклявся, що ніколи не малюватиме інакше, аніж звик, і велів своєму учневі випекти йому очі. Рать султана Селіма перемогла шаха Ізмаїла, військо ввійшло до Тебріза і пограбувало палац Хешт Біхішт. Коли ж вої гнали до Стамбула полонених тебрізьких художників, один з них, старий перський майстер, як повідають, дорогою сам себе отемнив, прийнявши надмірну дозу ліків, а перед тим заявив, що робить це, не лікуючись від хвороб, а через те, що не хоче малювати в стамбульському стилі. Я теж у хвилини гніву повчав своїх малярів, нагадуючи їм, що Бехзат сам себе осліпив.

А хіба немає іншого шляху? Якщо майстер потрохи, як необхідність, освоює новий напрям у живопису, то невже не має змоги врятувати від загибелі стиль свого цеху й малярів древності?

На загостреному надзвичайно тонкому кінчику голки було видно якусь чорну плямку, однак мої втомлені очі вже не розібрали: кров це чи щось інше? Я знову довго-довго, так само як і голку, з сумом розглядав у лупу якусь печальну сцену кохання. Намагавсь уявити собі, як зробив це Бехзат. Кажуть, людина стає сліпою не відразу — оксамитова темрява опускається на неї днями, місяцями так само, як на старих людей, що сліпнуть від природи.

Я зайшов у кімнату поряд, обдивився; підійшов, глянув — воно було тут — дзеркало з закрученим держаком, товстою рамкою з чорного дерева й слонової кістки; на рамці вирізьблено довгі петлясті, наче квіти, написи. Я сів і заходився розглядати в дзеркалі власні очі. Як гарно миготять вогники свічок у моїх зіницях, що шістдесят років малювали й розглядали малюнки.

«Як це зробив Бехзат?» — допитувався я в себе. Не відводив очей од дзеркала, а моя рука, наче жіноча, що звикла не задумуючись підмальовувати сурмою очі, сама намацала голку. Ніби протикаючи випуклий бік страусячого яйця, котре розмальовуватиму, я, ні хвилини не вагаючись, мужньо, спокійно, з силою ввіткнув голку в зіницю правого ока. Серце здригнулося від того, що сам бачив, як виколюю зіницю, а відчуття були мені байдужі. Всадивши голку в око на чверть пальця, я вийняв її.

Вирізьблені на рамці поетичного дзеркала бейти співали про безмежжя краси, нескінченність світла, про вічність життя.

З усмішкою на вустах я виколов собі зіницю й другого ока.

Довго сидів, навіть не поворухнувшись. Дивився на світ. На все.

Як я й думав, барви світу не померкли, вони неначе злилися воєдино, але — ледь-ледь. Я досі бачив усе довкола.

Згодом у кімнату скарбниці прослизнуло тьмяне сонячне проміння й упало на багряні, кольору крові, тканини. Головний скарбничий зі своїми людьми знову врочисто зняли печатку, відімкнули замок. Джезмі-ага взяв для нас нові горщики, свічки, мангал, свіжий хліб і сушені шовковиці, сказав, що ми не припиняємо пошуки коня з незвичними ніздрями на сторінках книжок нашого падишаха. Що є прекраснішого, аніж, споглядаючи найдивніші картини всесвіту, уявляти світ таким, яким його бачить Аллах?

52. Моє ім’я — Кара

Вранці головний скарбничий зі своїми людьми церемоніально відчинили двері, я вже настільки звик до червоних оксамитових барв скарбниці, що вранішнє зимове проміння сонця, яке линуло знадвору, видалося мені чимось страхітливим, створеним для омани. Як і майстер Осман, я застиг на місці: здавалося, якщо ворухнусь, то запліснявіле, запилене повітря скарбниці, якого можна доторкнутися рукою, вислизне за двері й утече разом зі слідом убивці, котрого ми шукали.

Майстер Осман з якимсь незвичним зачудуванням удивлявся в світло, що пробивалося крізь шеренги агів-охоронців скарбниці, вишикуваних біля відчинених дверей, перед ним неначе постало щось дивовижне й він бачив його вперше.

Проблиски такого зачудування я зрідка помічав на його обличчі, коли він розглядав уночі малюнки, гортав сторінки «Шахнаме» шаха Тахмаспа й пильно в них удивлявся.

Інколи тінь мого майстра тремтіла й билась об стіни. Він уважно схиляв голову над окуляром, а на його вустах можна було прочитати, що майстер збирається відкрити нам якусь радісну таємницю; потім його губи починали мимоволі ворушитись, очі заворожено прикипали до ілюстрації.

Після того як зачинилися двері, я нетерпляче походжав сюди-туди кімнатами, охоплений неспокоєм, що все наростав: ми не встигнемо почерпнути достатньо відомостей з книжок скарбниці, нам забракне часу, — переживав я. Відчуваючи, що майстер Осман збайдужів до справи, більше не переймається нею, я поділився з ним своїми сумнівами.

Як справжній майстер, він звик пестити своїх учнів, тож ніжно взяв мене за руку.

— Для нас із тобою немає інших шляхів, окрім того, як старатися вздріти світ таким, яким його бачить Аллах та сподіватись на покров правосуддя Всевишнього, — промовив він. — Тут, серед цих речей і мініатюр, тих два шляхи перетинаються, підказує мені моє серце. Коли ми наближаємося до Аллахового бачення світу, то до нас наближається і його правосуддя. Глянь, це — голка, якою отемнив себе Бехзат…

Розповідаючи жорстоку історію голки, він підніс до мого ока свою лупу, я ж, придивившись до гострого кінчика того огидного шипа, помітив на ньому якусь яскраво-рожеву крапельку.

— Для давніх малярів, — докинув майстер Осман, — змінювати методи своєї роботи, стиль, кольори, яким вони віддали життя, було проблемою совісті. Одного дня дивитися на світ очима східного шаха, а іншого — західного правителя, як це роблять нині, тоді вважалося безчестям.

Очі майстра не були спрямовані ні на мене, ні на мініатюру поперед себе. Він немов утупився в якусь недосяжну далеку білину. А на сторінці «Шахнаме» зітнулися раті Ірану й Турану: лави вершників урізалися одна в одну, списи протикали лати й тіла, трощили голови, ламали руки; на землі валялися скривавлені трупи; розрубані навпіл, герої