Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

мені, бабо, будь ласка...

— Що? Що, голубе? — беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливій усмішці.

— А скажіть... а привиди тільки на кладовищах бувають? Ге?

Та вона не встигла відповісти. Здаля, з кінця вулиці, почувся крик моєї сестрички Яришки:

— Яво-о! Іди, тебе дід кличе-е!

Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.

— Ну, біжи, біжи,— хитнула баба головою.— І приходь до мене. Я тобі все розкажу, що тебе цікавить. І яблучками тебе почастую. Знаєш, які в мене яблучка. А фотографію ту принеси. Я її показать хочу...

— Ага! — кинув я вже на ходу і чимдуж побіг. Я так од привида не тікав, як од баби Мокрини. Дід Варава зустрів мене непривітно:

— Де бігаєш, не снідавши, вітрогоне? Чорти тебе носять! Все прохололо.

І, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око:

— Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував... Ой, гляди, дограєшся... Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолітніх... Голови людям брехнею якоюсь морочиш...

— Та, діду!.. Та слово честі!..—І я, захлинаючись, розказав дідові все, як було.

Дід вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографію, потім похитав головою:

— Нащот фізики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидів — юринда... Не вірю. Бо сам колись у дитинстві... з хлопцями...

— Ну-у?! І ви?! І що?!

— Та що ж... Нічого. І не один раз — тричі ходили.

— Але ж фото!

— Ну що, мабуть, щось там у пльонці засвітилося... Чи, може, хтось із хлопців пожартував, хіба я знаю...

— Ні! — переконано сказав я, бо точно знав, що не засвітилося, бо тоді б і в очах у мене — засвітилося. І з хлопців ніхто не жартував — гарантія.

— Ну, не знаю вже, що там таке,— розсердився дід.— Але не привид! Вісімдесят год живу на світі і жодного привида не зустрів, а воно тільки з горшка зіскочило, і вже, бач... Якби по твоїх законах фізики всі після смерті перетворювались на привиди, то стільки б їх уже за весь час наплодилося — ніде було б курці клюнути.

— Та, думаєте, воно мені треба! — вигукнув я.— І сам не хочу, але ж...

РОЗДІЛ IX

І справді, мені вже зараз хотілося, щоб уся ця історія з привидом виявилась «юриндою». Мене це вже гнітило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.

Баба Мокрина була в нашому селі церковним начальством (у бюро їхньому, чи що). Всі богомільні баби й жінки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селі не було. Церква була у Дідівщині, за чотири кілометри від нас.

Правив там отець Георгій. І баба Мокрина була його заступником по нашому селу — збирала на храм гроші, скликала бабів на збори тощо.

Отця Георгія з легкої руки діда Салимона всі атеїсти звали Гога. Це колись у нашому селі відпочивав художник Георгій Васильович, якого дружина називала Гога. І відтоді дід Салимон охрестив так отця Георгія. І воно до нього пристало — не одірвеш...

Дід Салимон, як вип'є, любить вести з батюшкою антирелігійні розмови. Він тоді каже: «Поїду з Гогою побалакаю... Хай мені Гога розкаже про Бога». Бере пляшку, сідає на велосипед і, виписуючи кренделі, їде в Дідівщину.

Отець Гога випивки не цурався і антирелігійних розмов не уникав. Випити він міг, як добрий молотник, і не п'янів.

Після тих диспутів дід Салимон казав:

— Спеціаліст! Ну й спеціаліст отець Гога! Хитрий, як змій! Він же сам у Бога не вірить. А говорить — як співає. Просто должность йому, видно, подобається. Спе-ці-а-ліст!

«Должность» у отця Гоги справді була нічогенька. Спершу він мав просто мотоцикла, потім мотоцикла з коляскою, далі «Запорожця», тоді «Запорожця» поміняв на «Москвича», а тепер, кажуть, записався у чергу на «Жигули».

З парафіянами налагоджувати контакти він умів. Службу Божу правив по-прогресивному. Визнавав науку, всі її досягнення, передплачував журнал «Знання та праця» і дванадцятого квітня щороку служив молебень за космонавтів.

І ті розмови баби Мокрини — то все, звичайно, від отця Гоги.

Я не встиг навіть ще поснідати, як у двір наш зайшло троє мало мені знайомих, не з нашого кутка, восьмикласників:

— А розкажи, що там було і як...

Виявляється, Бардадим розмножив фото і пустив по селу.

І почалося...

Рип-рип!..

Рип-рип!..

Рип-рип...

Хвіртка наша не зачинялась.

Тільки я кінчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.

Нарешті я не витримав. Схопив удочки і втік — гайнув у плавні.

Коли увечері повернувся додому, побачив, що біля наших воріт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району і навіть з області. І тільки зайшовши на подвір'я, я так і присів: під яблунею, поряд з дідом Варавою, сидів... піп Гога. Я хотів чкурнути назад, але було вже пізно — мене помітили.

— А-а, рибалка,— привітно усміхнувся до мене отець Гога.— Здоров був!

Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина,— «славен єси, отроче... видіння, що тобі явилося... Варвара Великомучениця, сохрани, спаси і помилуй...». Та ще й при дідові. Хоч хрестись і *гікай.

Але він не починав.

— Ану показуй улов,— сказав він весело і, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати: — О, три чехоні, підлящики, устірочка, йорші... носачі й звичайні... краснопір, язьок... О! І линок один навіть є... Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощитку... чи, може, на тісто? Га?

— На черв'яка... червоного,—ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього — коли ж він почне?

Але отець Гога тільки глянув на мене пильно сірими примруженими очима і раптом підвівся:

— Ну, поїду. Спасибі за воду. Бувайте здорові.

І пішов до машини.

Коли він од'їхав, я здивовано зиркнув на діда:

—