Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

своєчасно "змивався із квартири". З'являвся лише тоді, коли подвигом відновлював свою репутацію. А тоді вже отримував від старшого першу чарку — і все забувалося.

Одного разу двоє хлопців із "квартири" Сім'янціва під час атаки затрималися за кущами. Це помітили товариші. На вечерю хлопці вже не прийшли…

Невдовзі штаб послав їх із донесеннями. Під час виконання завдання вони втрапили в халепу, з якої вийшли героями: розігнали близько 20 червоних, які були їх оточили. Під час короткого бою вбили чотирьох напасників. До сотні повернулися з трофеями: чотири шаблі, чотири рушниці, два револьвери, двоє коней із сідлами та розбитий бінокль. Один із хлопців, Яків, все бідкався, що під час сутички прострелив бінокль, "але перша чарка загоїла цей жаль" і помирила їх із товаришами. Лише тепер вони пояснили, чому спізнилися до тієї злощасної атаки: не потрапили одразу на брід. Тепер їм охоче повірили.

Першу чарку часто пив Андрій Переведенець. Він уславився тим, що ніколи не кидав на полі бою пораненого чи вбитого товариша, а завжди виносив його, та ще й сердився, коли хтось мішався до того, намагаючись допомогти. Це була його, Переведенця, робота.

Щоб заробити першу чарку, відчайдухи йшли на різноманітні ризики, які називали забавками. Так, під час відходу частини, дочекавшись, коли відступить і ар'єргард, вони маскувалися (звичайно за останньою хатою) і чекали, коли червоні вилізуть на цей край села. Несподіваний наскок на більшовицький роз'їзд, черга з кулемета, іноді кілька гранат — і дужі коні виносять їх на безпечну відстань.

"Чи повірив би я тоді (та й тепер), — писав на еміграції Валентин Сімянців, — що може бути на світі краще, як у нашій сотні?"

Справді, кожний Чорношличник готовий був усе віддати, аби тільки лишитися серед товаришів.

Козакування у 3-й сотні Чорного полку багатьом дало "на решту життя радість прожитого"…

1948 року Сім'янців часто зустрічався з генерал-полковником Михайлом Омеляновичем-Павленком. Не раз згадували про Зимовий похід. На прохання колишнього командарма і почав писати Валентин Сім'янців спогади про Зимовий похід.

Писав — і перед ним знову оживали побратими. Встав із могили Андрій Звоник, який під час звільнення Тульчина на початку травня 1920 року отримав чотири кулі — "за всіх нас дістав". Встали богданівці Расич, Гриць Українець, Шапар, Терешко, Балакшій, Ярмак, хорунжий Бубон, поручник Шенгур, встали й інші товариші, обтрушуючи землю… І сотенний 4-ї сотні полку Чорних запорожців Бурба, який водив своїх козаків в атаку легко і бравурно.

Згадав Валентин і медсестру Анет із відділу поворотного тифу, яка сховала його зброю і одяг — щоб більшовикам не дісталися. І лікарів Шапіро та Чекардековича з Тираспольського військового шпиталю, які намагалися повернути Валентина з того світу. І медсестру Марію з відділу плямистого тифу, з якою подружилися, а як стало легше, то й кохалися…

А як забути Филимона Бушанського, який врятував йому життя в Умані в січні 1920 року? Чи справедливого та дотепного Івана Паська?

Грюкав чобітьми у пам'ять і червоний командир Тираспольського охоронного батальйону Аґєєв. Він мав "вигляд не так командирський, як кацапський, — писав Валентин у "Спогадах богданівця", — [і] часто розсвічував огонь ненависти в [моїх] очах, і ніж… сам розкривався в кишені". Пригадав Валентин і більшовицькі облави на залізничних станціях, і немилосердну лайку червоних, й оте: "Всє ви, сволочі, патєрялі дакумєнти".

Споминав вдячно і добру, хоч і язикату, тітку Настю з-під Козятина, яка віддала йому стільки тепла своєї душі… ("Тіточко Насте! Оце, пишучи, пересилаю вам через океан мою щиру подяку і не забуду Вашої доброти ніколи").

Пригадав слобожанець і вдову, в якої зупинився з товаришами на нічліг, та її чотирьох дочок, які всі, разом із матір'ю, навчилися стріляти з обріза — щоб оборонити себе від напасників.

Згадував і балакучу Сару, з якою, обійнявшись (щоб не замерзнути), їхали у Бердичів на відкритій платформі товарняка. І вона, в холод, розстібнула свій кожушок, і пригорнула його, завошивленого, до себе — лиш би не задубів на морозі.

А хіба забудеш сповненого надій богданівця, з яким шукали рідну частину восени 1919 року? Юнак, незважаючи на трагічний стан рідного війська, був повний надій і не захотів повертатися додому, хоч і минав рідні околиці.

Дістав із пам'яті Сім'янців і дорогий образ товариша — Юрія Городянина-Лісовського (Юрія Горліса-Горського), який випросив у нього липову посвідку про звільнення В. Сімянціва з 45-ї совєтської дивізії, а потім використав її, влаштувавшись на роботу в міліцію в Кам'янці — щоб виконати завдання отамана полку гайдамаків Холодного Яру… І двоюрідного брата Юрія — командира Богданівського полку Армії УНР Павла Городянина.

Перед очима поставав і товариш Степан, який під Вознесенськом, зіскочивши з кобили Кукли та узявши рушницю за люфу, гатив прикладом, як довбнею, по більшовицьких головах.

Згадав Валентин і заприсяження з цілуванням шаблі — він поклявся виконувати накази свого командира Соловйова, навіть коли вони будуть звернені проти нього самого, лиш би не проти України…

І бачив Валентин, як гладив колись в Одесі Чорне море, а згодом Дністер, а давно-давно — свій рідний ставок Ришитьково та річку дитинства Бурлук, а ще — Буг… Такий у нього був звичай: пестити хвилі українських річок і мріяти. А Дніпро у Києві він гладив "з особливою гордістю й почуттям приєднання до української вічності"…

А як забути радісне тепло, яке розливалося по тілу, коли чув, як селяни Волині та Київщини лаяли більшовиків?!

Валентин Сім'янців писав, ніби розглядаючи "старий альбом із пожовклими, вилинялими фотографіями". Хоч вони зберегли "тільки тінь дорогих облич", все ж зворушували до глибини душі. Найбільше хвилювало, що "того вже ніколи не пережити. Вже не підемо в огонь один за одного. Вже не поділимося з товаришем своїми останніми набоями, щоб і він мав теж чим захиститися".

Не раз згадував Валентин і своїх друзів-коней — гарячого Дончака і англо-араба Ерота, найкращого коня в Богданівській сотні, з білою зіркою й у білих панчішках. Був він прекрасно виїжджений, розумний, з "усіма гарними прикметами його шляхетної раси". Обидва були з гарячою кров'ю і не раз давали Валентину відчути, "як лоскоче вітер у шаленому бігу". Обидва "вміли відчути екстазу і радість боротьби". Обидва загинули в боях. Ерот — під Тирасполем ще 1919 року…

Після них була шкапина, ім'я якої Валентин навіть не згадував. А потім появився Мудей, кінь невичерпної витривалості, який навіть при малому фуражі, "а іноді лише на одній водиці", творив дива… І він згинув від більшовицької кулі — в Бурштині влітку 1920 року.

Валентин