Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

контакт командування дивізії з представниками регулярних радянських військових підрозділів відбувся 12 березня 1944 р. Цього дня польські партизани зі складу ковельського угруповання в районі сіл Діброва — Засмики зіткнулися із загоном радянської кінної розвідки на чолі з капітаном Гусєвим, що подолав лінію фронту. У розмовах з радянським офіцером з польського боку взяли участь майор Я. Шатовський і капітан Т. Клімовський. Вони проінформували його про існування і діяльність польської партизанської дивізії (саме така назва була подана у розмові) і попросили про зустріч із представниками вищого радянського командування[663].

Друга зустріч відбулася 17–18 березня 1944 р. У ній взяли участь з польського боку знову майор Шатовський, з радянського — представники командування 47-ї армії. Під час переговорів було досягнуто домовленості про спільні бойові дії, наслідком яких стало захоплення польськими загонами залізничних станцій Турійськ та Туропин на лінії Ковель — Володимир-Волинський, а також спроба підірвати міст через р. Турія в районі Туропина. Захоплення Турійська і Туропина урвало залізничне сполучення між Ковелем та Володимиром-Волинським, за допомогою якого могла здійснюватися підтримка німецького ковельського гарнізону. Крім наданої безпосередньої допомоги радянським військам, які вели наступ на Ковель, польські партизанські загони забезпечили собі можливість відступу на захід — на лівий берег р. Турія[664].

Зустрічі і розмови з представниками радянського командування тривали. 20–21 березня в них брав участь начальник штабу дивізії майор Т. Штумберк-Рихтер, а 26 березня відбулася зустріч командувача дивізії підполковника Я.-В. Ківерського з генерал-лейтенантом Сергєєвим і полковником Харитоновим. Про зміст розмови з радянським генералом польський офіцер негайно повідомив ГК АК у Варшаві, а останнє — вище польське керівництво у Лондоні.

Командуванню польської дивізії було запропоновано цілковите підпорядкування радянським офіцерам, проведення реорганізації дивізії і перетворення її на регулярне військове з’єднання з наданням усього необхідного: зброї, амуніції, засобів пересування і т. ін. Представники радянського командування не відкидали можливості підтримання дивізією контактів з Варшавою і Лондоном та навіть можливості співпраці у боротьбі з німцями у разі, якби польська дивізія все-таки відмовилася підпорядкуватися. Однак вони наголосили на тому, що виключена будь-яка можливість залишення в тилу Червоної армії польських партизанських загонів і підкреслили, що як тільки відпаде потреба у дивізії, її буде негайно роззброєно. Підполковникові Ківерському однозначно було заявлено, що Волинь — українська територія, а Польща розпочнеться тільки за Бугом. Через 4 дні, після з’ясування справи зі своїм вищим командуванням, підполковник обіцяв дати остаточну відповідь на радянські пропозиції[665].

Командувач 27-ї Дивізії першим серед інших керівників АК такого рівня опинився у скрутному становищі. Йому добре було відомо про те, що робилося у цей самий час у східній частині Волині. Звідти надходили сумні звістки про ставлення радянських спецорганів до аківських загонів і польських баз самооборони. Ще до зустрічі з генералом Сергєєвим 15 березня підполковник «Оліва» у донесенні до ГК АК повідомляв: «Більшовики роззброїли наш осередок у Пшебраже, частину людей заарештували, керівників розстріляли. 9 березня в Рожищі коменданта і 3-х його людей розстріляли також, близько 20-х заарештували й вивезли до Луцька, кількох повісили. Молодь включають до складу своїх загонів. Фронтові формування попереджають, що прийде НКВС, який роззброїть усіх та включить до складу регулярного радянського війська. У зв’язку з цим, у разі повторення подібних радянських дій стосовно наших загонів, я наказав припинити на території Волині подальшу деконспірацію»[666].

Командувач 27-ї Дивізії став і одним з перших серед офіцерів АК заручником незрозумілої ситуації у відносинах між польським емігрантським і радянським урядами. Йому залишалося лише сподіватися на те, що у найближчий час ці відносини буде врегульовано, оскільки саме на це сподівалися також у Варшаві та Лондоні. У такому дусі була витримана і відповідь Головного коменданта АК генерала Бур-Коморовського від 27 березня на депешу підполковника Ківерського. 27-ма Дивізія повинна була мати характер відтвореного регулярного з’єднання Війська польського, виконувати військові завдання, визначені вищою польською державною владою, і підпорядковуватися винятково ГК АК. У відповіді Головнокомандувача АК було також зазначено, що слід сподіватися на врегулювання відносин між представниками вищої польської і радянської державної влади, а поки цього не сталося, у поляків є можливість «перевірити радянське командування щодо дотримання ним своїх заяв про справжнє бажання воювати проти німців спільно з польськими військами»[667].

Вивчення радянських офіційних документів різного характеру дає підстави вважати, що у командування Червоної армії не було та й не могло бути цього справжнього бажання співпрацювати з польською дивізією і їй подібними польськими військовими з’єднаннями. 27-ма Дивізія була для нього нерівноцінним партнером і у військовому плані взагалі могла бути проігнорована. Ставлення до поляків, що б вони не робили і як би не воювали з німцями, у радянських військових сформувалося ще до того, як вони вступили на територію Волині, і було однозначно негативним. Воно було не тільки продуктом комуністичної ідеологічної системи. Значною мірою саме польське військово-політичне керівництво своїми попередніми діями сформувало до себе таке ставлення.

Як, наприклад, могли розцінюватися в Москві заяви, що робилися в редакційній статті «Баланс чотирьохліття», вміщеній у 50-му номері від 17 листопада 1943 р. основного друкованого органу польського емігрантського уряду «Мишль Паньствова» («Державна думка»): «...У загальній війні проти Німеччини, Англії та Росії вимушені союзники переслідують цілком різні завдання. Борючись проти будь-чиєї гегемонії у Європі і навмисно затягуючи відкриття другого фронту, Англія розраховує на виснаження Німеччини та Росії. На цьому послабленні сил обох сторін ґрунтуються також польські плани повернення східних областей»