Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

чиє ім’я за велінням Найвищого Престолу піддано анафемі.

– Ти не міг про це здогадуватись, бо можна припустити, що граф Гамбаріні цим не хвалився, – зауважив папа. – Крім того, обставина, про яку ти щойно згадав, – те, що ти вступив до нього на службу, ще раз підтверджує правдивість твоїх попередніх свідчень, бо мені відомо, що граф Гамбаріні справді жив у Празі й займав високе становище при імператорському дворі. Розповідай далі, mі fili; цю аудієнцію можеш вважати найвищою і найочиснішою сповіддю, яку тільки може дістати простий смертний.

– Тепер мені вже дихається вільніше і легше, Pater Beatissimus, і пошкодження, які я дістав, упавши з вежі, здається, болять менше, – сказав Петр.

Йому й справді дихалося вільніше і легше, бо з’явилася надія, що з цієї ситуації він виплутається здоровим і з честю.

– Якщо хочеш мені догодити, розповідай далі, бо твоя розповідь не тільки звеселяє мене так, що я раз чи двічі пореготав від щирого серця, а це, при моєму становищі намісника Божого на цій землі, трапляється зі мною рідко, але вона також зворушує й розважає мене.

– Господь теж іноді сміявся, – сказав Петр. – У Псалтирі ми читаємо: «Живущий на небі посміється». А в іншому місці: «А ти, Господи, посмієшся над ними». А в Книзі Пророка Аввакума…

– Припини, – урвав його папа. – І не відволікайся. Я хочу далі, далі чути твою історію.

– Ваша святість точно постерегла, – сказав Петр. – Я й справді відволікаюсь і, замість розповідати далі про те, що пережив, сиплю цитатами із Святого письма; вирвані з контексту, вони втрачають свою наукову цінність, а все це тому, що якщо досі мені вдавалося сяк-так розважити й розсмішити Вашу святість, то далі мені це вже не вдаватиметься.

І справді: коли він розповів про всі свої пригоди, які з ним сталися після звільнення із српновського замку, аж до вступу в страмбську браму, привітне папине обличчя похмурніло.

– Так, привести або, як випливає з твоєї розповіді, притягти молодого Гамбаріні до міста, куди входити йому було заборонено, – це злочинна легковажність, яку виправдує хіба що твоє незнання італійських умов. Без сумніву, молодий Гамбаріні знав, що герцог Танкред усупереч моїм найвищим вказівкам прийме його з розкритими обіймами…

– Він був у цьому переконаний, – зауважив Петр, – і герцог Танкред, хоча спочатку він і повівся з Джованні немилосердно й суворо, зрештою поступився перед бажанням страмбського народу…

– Поступився перед бажанням страмбського народу? – глузливо перепитав папа. – Перед волею Божою він мав поступитись, а не перед бажанням народу.

– «Я бачив народ той, і ось народ – твердошиїй він», – сказав Петр, – як написано в Другій Книзі Мойсея. Так от, герцог Танкред підкорився своєму твердошийому народові, перемінив гнів на ласку, прийняв Джованні Гамбаріні й повернув йому статки предків…

– …тоді як ти, mi fili, – знову лагідно урвав його папа, – зрозумів усю мерзенність його починань і, послушний настановам пріора Інтрансідженте, мого вірного слуги, затаївшись, чекав слушної нагоди, щоб розладнати підлі, ворожі моєму престолу герцогові задуми. Ти мав слушність, mi fili, кінець твоєї розповіді й справді нецікавий, точніше кажучи, нецікавий для мене, бо я його вже знаю.

– Боюся, що реляції про страмбські події, які отримувала Ваша святість, були не зовсім точні й доходили до Вас у спотворенім вигляді, – сказав Петр. – Якщо по щирості, то пріора картезіанського монастиря в Страмбі, на прізвисько Інтрансідженте, я ніколи й у вічі не бачив, а вже тим більше не міг бути послушним його настановам. Я був далекий від того, щоб кувати лихо проти герцога, котрий був до мене ласкавий і добрий; я відчував до нього синівську прихильність і спалахнув любов’ю до його дочки.

Петр помітив, що папині вуста знову здригнулися від стримуваного сміху.

– Він, Петр із кошика з гніздом для квочки, спалахнув любов’ю до принцеси Ізотти! А чому б і ні – в Італії все можливе. Певна річ, реляції, які я отримував, хоч були позбавлені тієї звичної людської суті, яка не зайва навіть у найтонших дипломатично-політичних відносинах, але в основному вони були правдиві. Отже, ти, Петре з квоччиного гнізда, накинув оком на герцогську дочку, а коли герцог відіслав принцесочку зі Страмби геть, затаїв на нього злість і під час запального обміну думками з цього приводу вгородив йому в серце меч, але, злякавшись свого вчинку, взяв ноги на плечі й чкурнув з міста. Ти, юний навіженцю, помилився, стверджуючи, що в кінці твоєї розповіді не буде вже нічого такого, що розвеселило б Мою святість. Навпаки, та обставина, що в страмбських подіях була замішана й синьйора Ізотта, моя люба донечка, голівка, начинена знаннями, і серденько, сповнене цнотливості, – ні, це нездоланно провокує мене на сміх.

І папа, знову склавши на животі обидві руки, сміявся доти, аж доки помітив, що Петр не поділяє його веселості й дивиться на нього з поважним, заклопотаним виразом обличчя.

– Ну? – сказав він. – Що тебе ще мучить? Далебі, я не можу собі навіть уявити, що було б, якби я, намісник Божий на землі, сприйняв твою справді гідну осуду історію цілком спокійно.

– Історія, яка так розвеселила Вашу святість, сталася не зі мною, – відповів Петр. – Покійний герцог Танкред принцесу Ізотту в мене не відбирав, а якраз навпаки. Перед самою своєю смертю він покликав мене до себе й висловив думку, що я єдиний, хто здатен урятувати корабель Страмби від бурі, яка кидає ним на всі боки, пообіцяв мені руку своєї дочки, а відтак призначив мене верховним начальником над страмбським військом.

Папа на хвилину замислився.

– Дивно, справді дивно, – мовив він. – Герцог Танкред був віроломник і зрадник, але він не був дурень і розбирався в людях; і якщо в тому, що ти