Читати книгу - "Квентін Дорвард"

не тут призначили помешкання, — сказав король, здригнувшися від передчуття чогось лиховісного.

— Ні, — відповів сивоголовий сенешаль, який супроводив його з непокритою головою. — Боронь боже! Для вашої величності приготовано приміщення нижче, в тій сусідній будові: це ті самі покої, в яких король Жан провів дві ночі перед боєм при Пуатьє.

— Гм, це не віщує мені нічого доброго! — промимрив король. — Але що це за башта, мій давній друже, і чому ти не хочеш, щоб я там мешкав?

— Ні, мій ласкавий государю, — сказав сенешаль, — про цю башту я не знаю нічого поганого, крім того… крім того, що вартові запевняють, ніби іноді вночі там видно якесь чудне світло і чути якісь дивні звуки… Але в цьому немає нічого незвичайного, бо башта ця була колись державною в’язницею, і тепер про неї багато чого базікають.

Людовік не питав далі, бо ні в кого не було стільки підстав поважати тюремні таємниці, як у нього. Біля дверей призначеного йому приміщення, не такого древнього, як башта, але теж досить старовинного та похмурого, вартував невеликий загін шотландських лучників, яких герцог, незважаючи на свою відмову королю, наказав поставити тут, щоб солдати перебували ближче до особи свого государя. Відданий лорд Крофорд був на чолі їх.

— Крофорде, мій чесний і відданий Крофорде, — сказав король, — де ти був цілий день? Невже бургундські рицарі такі негостинні, що не виявили належної уваги найхоробрішому й найблагороднішому рицареві, який будь-коли перебував при їхньому дворі? Я не бачив тебе на бенкеті.

— Я відмовився від запрошення, государю, — сказав Крофорд. — Часи змінилися, і я змінився. Минули дні, коли я міг позмагатися за чарою вина з першим-ліпшим бургундцем; тепер якісь чотири пінти вина валять мене з ніг, а мені здалося, що в інтересах вашої величності я повинен був сьогодні своєю тверезістю подати приклад своїм молодцям.

— Ти завжди такий розсудливий, — сказав король, — але сьогодні під твоєю командою мало людей, отож, мабуть, у тебе і менше клопоту? Крім того, в свята можна й не бути таким суворим, як у небезпечний воєнний час.

— Чим менше в мене людей, — сказав Крофорд, — тим більше доводиться дбати, щоб вони були готові виконати свій обов’язок. А як скінчиться це свято — веселощами чи битвою, — мабуть, краще знають бог і ваша величність, ніж старий Джон Крофорд.

— Але в тебе немає ніяких підстав боятися небезпеки, — сказав король поквапливо й пошепки.

— Ні, звичайно, — відповів Крофорд, — проте я волів би краще, щоб такі підстави в мене були, бо, як казав старий граф Дуглас, коли передбачаєш небезпеку, то завжди можна їй запобігти. Який буде пароль на цю ніч, коли це завгодно нашій величності?

— Нехай буде «Бургундія», на честь нашого хазяїна і того напою, який так тобі до вподоби, Крофорде.

— Я нічого не маю ні проти герцога, ні проти напою, званого так, — сказав Крофорд, — коли тільки обидва будуть нешкідливі. На добраніч, ваша величність!

— Добра ніч і тобі, мій відданий шотландцю, — сказав король і пройшов до своїх покоїв.

Біля дверей його опочивальні вартував Балафре.

— Ходи за мною сюди, — сказав король, проходячи повз нього, і лучник, мов заведена машина, рушив за своїм паном до його покоїв і став там нерухомий, мовчазний, чекаючи королівських наказів.

— Чи не чув ти чого про того мандрівного паладина, твого племінника? — спитав король. — Ми не мали від нього ніякої звістки відтоді, як він, мов юний рицар, що вирядився в свою першу подорож, сповнену пригодами, надіслав нам двох полонених як перший трофей своєї доблесті.

— Государю, я дещо чув про нього, — сказав Балафре, — і сподіваюся, ваша величність, повірите мені, що коли він і зробив щось неправильне, то не через мою пораду або приклад, бо я ніколи не наважився б скинути з коня когось близького до прославленого дому вашої величності… краще знаючи своє власне становище і…

— Ну, про це вже ти мовчи, — перебив його король. — Твій племінник виконав свій обов’язок.

— А от щодо виконання обов’язку, то це моя наука, — вів далі Балафре. — «Квентін, — сказав я йому, — що б там не було, пам’ятай, що ти належиш до шотландської гвардії і передусім повинен виконувати свій обов’язок».

— Я гадаю, що в нього був досвідчений учитель, — сказав Людовік, — але хочу, щоб ти відповів на моє перше запитання. Чи давно ти мав про нього якісь відомості? Відійдіть, панове, трошки, — додав він, звертаючись до тих, хто був у кімнаті, — бо це стосується тільки мене особисто.

— Авжеж, коли завгодно вашій величності, — сказав Балафре, — цього самого вечора я бачив форейтора Шарло, якого Квентін надіслав із Льєжа чи з якогось єпіскопського замку поблизу нього, куди він приставив живими й здоровими графинь де Круа.

— Хвала нашій небесній владичиці! — вигукнув король. — Чи певен ти цього? Чи щасливо прибули вони на місце?

— Так, певен, цілком певен, — сказав Балафре. — Цей конюх Шарло має, здається, листи до вашої величності від графинь де Круа.

— Швидше веди його сюди з листами, — звелів король. — Передай свій аркебуз комусь із цих шахраїв, ну, хоча б Олів’є. Хвала нашій Амбренській богоматері! Я вже оправлю сріблом її святий олтар.

Людовік, як це завжди робив у припадку побожності, зняв капелюх, вибрав з начеплених на нього образків своє улюблене зображення божої матері, поклав його на стіл і, ставши навколішки, побожно повторив дану ним обітницю.

Згаданий форейтор Шарло був першим вісником, якого Дорвард послав з Шонвальду. Він увійшов у королівську кімнату з листами. В цих листах графині де Круа досить холодно дякували Людовікові за його гостинність і трохи тепліше за дозвіл покинути французький двір, завдяки чому вони мали змогу щасливо виїхати за межі Франції. Людовік не тільки не образився цим, але від щирого серця реготав, читаючи їх. Потім він із видимою цікавістю спитав Шарло, чи справді щасливо закінчили вони свою подорож і чи не трапилося з ними дорогою якихось пригод. Шарло, придуркуватий хлопець, власне, й обраний королем за таку свою якість супроводити дам, дав досить плутану відповідь, розповівши про