Читати книгу - "Слово після страти"

вашої пропозиції. Я хочу розділити долю своїх співвітчизників. Крім того, до закінчення війни мені байдуже, де працювати на велику Німеччину.

Підручні Гіммлера, почувши мою відповідь, аж очі вирячили, а сам він на мить замислився, став неуважний і дивився на мене вже невидющими очима.

— У цього гефтлінга, — озвався Шелленберг, — не все гаразд з психікою… якщо не помиляюся — це єдиний випадок, коли в'язень концтабору відмовляється іти на волю.

Та Гіммлер, мабуть, не чув його.

— Ну що ж, — мрійно сказав він, — ми надамо тобі таку можливість, залишайся в таборі…

Після цього він повернувся до мене спиною і швидко пішов геть. За ним потяглася уся свита.

Душею, серцем, розумом відчуваю, що небезпека, яка було нависла наді мною, минула. Якщо вже обер-кат Гіммлер помилував, то менші чином не посміють знищити мене. Так уже було заведено в таборах: якщо старший за званням есесівець помилує в'язня, то й дрібнота терпимо ставиться до нього, навіть накажуть дати зайву миску баланди.

На жаль, візит Гіммлера не закінчився благополучно для нашого блока. Уже коли цей кат і його почет минали наш стрій, один із в'язнів, очевидно, впавши у відчай, пустився берега і закричав:

— Пане міністр! Дозвольте звернутися…

Гіммлер раптово зупинився і строго глянув на в'язня, невдоволений, що той перебив йому якусь думку.

— Я потрапив сюди помилково і страждаю безневинно… Прошу вас, розберіться…

В'язень заплакав.

Перекладач витлумачив Гіммлерові його слова. Рейхс-фюрер поморщився, наче від зубного болю, і раптом сердито закричав:

— Помилково? Страждаєш?.. Свиня! Гестапо не помиляється! В Освенцімі не страждають, а спокутують свої провини перед рейхом! — і, розлючений, пішов далі.

Гесс і Ауфмейєр миттю записали номер в'язня. Побачивши на правому фланзі розмальоване татуїровкою обличчя Пауля, Гіммлер бридливо скривився й одвернувся.

Після того як Гіммлер і його свита пішли, нас іще чотири години тримали в строю на спеці. Багато хто не витримав величезного фізичного напруження і впав. А доля того, хто падав з ніг в Освенцімі, відома — крематорій!

Підпільники стежили за кожним кроком Гіммлера, і пізніше я узнав чимало цікавих подробиць про його перебування в таборі. Виявилося, крім нашого блока, Гіммлер не захотів оглядати більше жодного. Та це йому не завадило на нараді у Гесса похвалити адміністрацію табору й лагерфюрера особисто за «дисципліну» і «зразковий порядок» у таборі. Щоправда, він дав вказівку зосередити усіх штрафників в одному блоці, щоб вони «не байдикували по всіх бараках», а були на суворішому режимі як зондербегандлунг[71]. Гесс сказав, що вказівка буде виконана, для цього в таборі є одинадцятий блок[72].

Після відвідин нашого блока Гіммлер зайшов у центральну канцелярію, де хвилин п'ятнадцять спостерігав за роботою канцеляристів, потім вирушив на центральний склад награбованих речей. Там він пробув з півгодини. Настрій йому підняв один із есесівців, фахівець по вилученню коштовностей. Він, наче фокусник, на очах у рейхсфюрера розпоров кілька піджаків і пальт, з яких посипалися тисячодоларові банкноти і золоті монети, потім розпотрошив гудзики, обшиті сукном, у них теж виявилися золоті монети. Гіммлер дивувався й радів.

Після цього уся свита посідала в машини й поїхала в Біркенау подивитися на роботу крематоріїв. Два крематорії оглянули поверхово, а в третьому затрималися — туди саме надійшла «сировина», і Гіммлер цікавий був побачити, як відбувається увесь цикл перетворення людей на попіл. Він тільки зауважив, що процес удушення триває надто довго, і порадив не шкодувати циклону. «Ми його тепер виробляємо вдосталь», — сказав він.

Як з'ясувалось, Гіммлер залишився незадоволений роботою команди «Канада», поганим зберіганням відібраного у знищених в'язнів майна. Він наказав збудувати нові склади і забезпечити безумовну цілість усіх без винятку речей до дитячих колясок і окулярів включно. «Усе це потрібно Німеччині», — сказав Гіммлер.

Гесс виправдувався тим, що залізничний транспорт не встигав вивозити всіх речей, через це доводилося буртувати їх просто неба. Незадоволений був Гіммлер і темпами будівництва нових крематоріїв. Подякувавши Моллу й есесівцям за «самовіддану працю на благо рейху», рейхсфюрер зажадав «напруження всіх сил для різкого підвищення продуктивності» газових камер і крематоріїв.

Увечері Гесс у своєму котеджі дав банкет на честь високих гостей. Тієї ж ночі Гіммлер виїхав у Берлін, а Ейхман і Скорцені залишилися в таборі. Чим займався Ейхман, невідомо. Скорцені ж три дні просидів у центральній канцелярії. Він зажадав картотеку усіх зелених із числа німців і уважно вивчав її, після чого розпорядився викликати в'язнів згідно складеного ним самим списку. Розмовляв Скорцені з ними наодинці. В кімнату, де відбувалися ці бесіди, не мали доступу навіть есесівські офіцери.

Нарешті він одержав сто чоловік найзапекліших головорізів, наказав добре нагодувати їх, переодягти в цивільний одяг і відправити в Берлін. 26 липня Скорцені на спеціальному літаку вилетів з Освенціму. Так закінчилася його таємна і дуже загадкова місія. Про що він говорив з кримінальниками, яких відібрав особисто, невідомо. Їхні облікові картки він забрав із собою. Правда, по дублікатах, які залишилися в центральній канцелярії, підпільники встановили, що гауптштурмфюрер відібрав найбільших рецидивістів, що мали на своєму сумлінні не одне вбивство та були засуджені на довічну каторгу. Підпільники звернули також увагу на те, що відібрані ним кримінальники, як правило, крім німецької володіли ще якоюсь іноземною або й кількома мовами.

Через деякий час прізвище Скорцені і його спотворена шрамами фізіономія замелькали на сторінках газет і журналів та з кіноекранів. За дорученням самого Гітлера він із сотнею парашутистів викрав із туристського готелю «Кампо імператоре», розташованого у важкодоступному гірському масиві, Муссоліні, якого тримали там