Читати книгу - "Замах на бродягу"

до неї Мегре, сам беручись за виделку.

Їла вона якось машинально, і, дивлячись на неї збоку, можна було зрозуміти, що саме в наїдках знайшла вона свою найбільшу втіху. Чи не стало це в неї душевною потребою, засобом стерти усі згадки про те напівголодне існування, на яке вона була приречена змалку?

— Що вам відомо про нього? — тихо запитав Мегре.

— Ви справді з поліції?

Ще мить, і вона покличе бармена чи метрдотеля, які стежили за їхнім столом. Він показав значок.

— Комісар Мегре, — додав він.

— Я зустрічала ваше ім'я в газетах, — промовила вона. — То це ви? Я гадала, що ви гладший.

— Розкажіть мені про Фюмаля. Почнімо з самого початку. Де ви його зустріли, коли і як?

— Більше як рік тому.

— Де?

— На Монмартрі, в невеличкому кафе «Бажання». Я стояла біля бару, а він зайшов з друзями, які, мабуть багато випили.

— Він не пив?

— Я ніколи не бачила його п'яним.

— А далі?

— Там були й інші дівчата. Один із його друзів покликав Марі, другий — здається, м'ясник з Лілля гукнув мого подругу Ніну. Із усієї компанії лише він був без пари. Отож він і зробив мені знак, щоб підійшла. Ви, мабуть, ч знаєте, як це робиться. Я добре бачила, що зовсім його не цікавила, просто він не хотів відрізнятись од решти. Пам'ятаю, він уважно оглянув мене і сказав: «А ти худа. Мабуть, голодна». Тоді я справді була худа. Не питаючи мене, він гукнув метрдотеля і замовив вечерю: «Їж! Пий! Не кожного вечора тобі пощастить зустріти Фюмаля!» Ось як це почалося. Його друзі пішли з двома іншими дівчатами, а він почав розпитувати мене про батьків, про дитинство, про те, як я живу тощо. Він мене навіть не чіпав руками. Потім раптом промовив: «Вставай! Я тебе одвезу до пристойного готелю».

— Він провів там ніч? — запитав Мегре.

— Ні. Це було біля площі Кліші. Він заплатив за тиждень наперед і того вечора навіть не зайшов до мого номера. Потім з'явився наступного дня.

— І вже зайшов у номер.

— Еге ж. Але він був недовго. Менше, ніж ви гадаєте. Взагалі, він щодо цього був не дуже сильний. Він найчастіше просто розповідав про себе, про свої справи, дружину.

— Як він про неї говорив?

— Скаржився.

Мегре не вірив своїм вухам.

— Розповідай далі, — попросив він, машинально переходячи на «ти».

— Про це важко розповідати. Він мені так часто про це говорив…

— Отже, він приходив до тебе тільки для того, щоб поговорити?

— Не тільки.

— Але головним чином…

— Можливо. Здається, він багато працював і став великим паном. Це правда?

— Правда.

— Він мені, наприклад, казав: «Навіщо мені це все? Ніхто не знає, як я цього всього досяг, і всі мають мене за бидло. Моя жінка божевільна. Слуги та службовці тільки й дивляться, щоб щось украсти. Коли я заходжу до шикарного ресторану, то чую, як ззаду шепочуть: «Глянь, це м'ясник!»

Метрдотель приніс шпагетті і равіолі Мартіні Жійю; вона підняла пляшку к'янті і запитала:

— Вам налити?

Їла вона з апетитом, незважаючи на прикру для неї і новину.

— Він казав, що його жінка божевільна?

— А також, що вона його ненавидить. Він купив графський маєток в тому селі, де народився. Це теж правда?

— Так.

— Я, знаєте, не звертала на це великої уваги, бо була певна, що він просто хоче похизуватися. Він казав, що селяни, як і раніш, називали його м'ясником. Він також купив особняк на бульварі Курсель і запевняв, що він більше схожий на вокзал, ніж на звичайний будинок.

— Ти була там?

— Так.

— В тебе є ключі?

— Ні. Я там була всього двічі. Перший раз тому, що він хотів показати, де живе. Це було ввечері. Ми піднялись на другий поверх. Він мені показав великий салон, свій кабінет, спальню, їдальню, потім ще інші кімнати… Це справді не схоже на звичайний будинок. «А нагорі живе божевільна, — сказав він. — Вона, мабуть, стоїть на сходах і шпигує за нами». Я запитала його, чи вона ревнива, а він, відповів, що ні, що вона просто шпигує за ним, бо така; в неї манія. То правда, що вона п'є?

— Так.

— В такому разі, як бачите, майже все, що він казав правда. А вірно, що він міг коли завгодно заходити до міністрів без попередження і що вони духу його бояться!

— Це трохи перебільшено.

Чи не було якоїсь дивної іронії у стосунках між Фюмалем та Мартіною? Більше року вона була його коханкою. Він узяв її і тримав передусім для того, щоб було перед ким хизуватись і скаржитись на свою долю водночас.

Деякі чоловіки, коли їм тяжко, беруть на вулиці проституток лише для того, щоб вилити їм душу. Фюмаль завів собі приватну повірницю, поселив її у комфортабельному готелі, звільнив від усіх турбот, аби лише вона йому вірила. А вона не звертала на це уваги. Їй навіть було бай дуже, що він їй розповідає — правду чи вигадки.

Їй було байдуже!

А зараз, коли його вже нема, вона відчула страх перед ним, бо виявилось, що він справді той, за кого себе ви давав.

— Чи не здавалось вам, що останнім часом його щось тривожить?

— Що ви