Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі

Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

142
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 112 113 114 ... 180
Перейти на сторінку:
самозакоханістю, достатньою, щоб спробувати це зробити в такий час, як зараз. — «Тут я з вами згоден». — Якби ви змогли роздобути переконливі докази, я, звісно, був би готовий представити їх королю. Проте без надійних доказів я не можу йти проти члена Закритої Ради, зокрема архілектора. Найкраще підійшло б підписане зізнання.

— Підписане зізнання Сульта? — пробурмотів Ґлокта.

— Такий документ, напевно, звільнив би від деяких проблем нас обох. Сульта не стало б, а банкіри втратили б вплив на вас. За нашими стінами, звісно, так і залишиться гуркський табір, але не можна мати все одразу.

— Підписане зізнання архілектора.

«А може, мені ще й місяць із неба зняти, якщо вже на те пішло?»

— Або ж достатньо великий камінь, щоб дати початок лавині — можливо, зізнання якоїсь людини, достатньо близької до нього. Ви, як я розумію, майстер їх добувати. — Верховний суддя придивився до Ґлокти з-під важких брів. — Чи мене було введено в оману?

— Ваша милосте, я не можу діставати докази просто так.

— Той, хто загубився в пустелі, має користати з тих шансів, які йому дають, хай які скромні ці шанси. Знайдіть докази і принесіть їх мені. Тоді я зможу діяти, але аж ніяк не раніше. Ви ж розумієте, що я не можу ризикувати заради вас. Важко довіряти людині, яка обрала собі господаря, а тепер обирає іншого.

— Обрала? — Ґлокта відчув, як у нього знову засіпалася повіка. — Якщо ви вважаєте, що я сам обрав хоч щось у цій жалюгідній тіні життя, яку ви бачите перед собою, то жахливо помиляєтесь. Я обрав славу й успіх. Та в коробці лежало не те, що обіцяв напис на кришці.

— Світ повен трагічних історій. — Маровія підійшов до вікна, повернувся спиною й поглянув на потемніле небо. — Особливо зараз. Навряд чи можна очікувати, що вони щось означатимуть для людини з моїм досвідом. Гарного вам дня.

«Далі вже можна нічого й не казати». Ґлокта хитнувся вперед, із болем зіп’явся на ноги, допомігши собі ціпком, і пошкутильгав до дверей. «Але в темний льох мого відчаю проникнув зовсім крихітний промінчик надії… Потрібно тільки дістати зізнання в державній зраді від голови Королівської Інквізиції…»

— І ще одне, очільнику!

«Чому ніхто ніколи не може договорити, перш ніж я встану?» Ґлокта знову розвернувся до кімнати, відчуваючи, як у нього палає хребет.

— Якщо говорить хтось близький до вас, йому треба заткнути рота. Негайно. Лише дурень планував би викорінити зраду в Закритій Раді, перш ніж позрізати бур’яни на власному моріжку.

— О, не хвилюйтеся за мій садок, ваша милосте.

Ґлокта нагородив верховного суддю своєю найогиднішою усмішкою.

— Я саме гострю садові ножиці.

Милосердя

Адуа палала.

Два найзахідніші райони — Три Ферми, південно-західний куточок міста, та Арки, розташовані далі на північ, — були перетяті чорними ранами. З деяких із них досі здіймався дим, великі стовпи диму, підсвічені внизу блідо-­помаранчевим сяйвом. Вони розходилися масними плямами, тягнучись із різким вітром на захід і ховаючи призахідне сонце за брудною завісою.

Джезаль дивився на це в похмурому мовчанні, тримаючи руки, стиснуті в заціпенілі кулаки, на парапеті Великої вежі. Тут не було жодних звуків, окрім вітру, що ліз йому у вуха, і зовсім рідко — ледь чутних натяків на битву вдалині. Бойового кличу або криків поранених. А може, то просто гукав морський птах, високо здійнявшись на вітрі. Джезаль на одну сентиментальну мить пошкодував, що він не птах і не може просто полетіти з вежі, над гуркськими патрулями, тікаючи від цього кошмару. Однак утекти йому буде не так просто.

— Стіну Казаміра вперше було пробито три дні тому, — монотонно бубонів свої пояснення маршал Варуз. — Ми відбили перші дві атаки й тієї ночі втримали Три Ферми, проте наступного дня стався ще один прорив, а тоді ще. Цей клятий вогнен­ний порошок змінив усі бісові правила. Стіну, яка інакше простояла б тиждень, можна повалити за годину.

— Калул завжди любив погратися з порохом і пляшечками, — безглуздо пробурмотів Баяз.

— Тієї ночі чимало їхніх сил було у Трьох Фермах, а невдовзі після того вони захопили ворота до Арок. Відтоді вся західна частина міста залишається суцільним полем бою.

У тому районі стояла таверна, в якій Джезаль святкував перемогу над Філіо на Турнірі. Таверна, в якій він сидів із Вестом і Джеленгормом, Каспою та Брінтом, перш ніж вони вирушили на Північ, а він — до Старої Імперії. Тепер та будівля палає? Вже стала почорнілим кістяком?

— При денному світлі ми б’ємося з ними лицем до лиця на вулицях. Щоночі влаштовуємо набіги в пітьмі. Не здаємо ні п’яді землі, не просякнувши її гуркською кров’ю. — Можливо, Варуз сподівався надихнути своїми словами, та йому вдавалося лише викликати у Джезаля нудоту. Він як король Союзу аж ніяк не мав на меті просякнути вулиці своєї столиці кров’ю, хай чия вона була. — Стіна Арно досі тримається, хоча в середмісті палають пожежі. Уночі полум’я майже дійшло до Чотирьох Кутів, але його загасив дощ — принаймні поки що. Ми б’ємося за кожну вулицю, кожен дім, кожну кімнату. Як ви й наказували, ваша величносте.

— Добре, — прохрипів Джезаль, але мало не вдавився цим словом.

Він не знав, чого очікував, коли так безтурботно відкинув умови генерала Малзаґурта. Туманно уявляв, як невдовзі хтось прийде на порятунок. Як станеться щось героїчне. От тільки тепер це кровопролиття досі було в розпалі, а миттєвим звільненням і не пахло. Можливо, там, у диму, відбувалося щось героїчне. Солдати тягнули травмованих товаришів крізь кіптяву пітьму до безпечних місць. Доглядальниці зашивали рани при різкому світлі свічок. Містяни кидалися до будівель, які палали, щоб витягти звідти охоплених кашлем дітей. Повсякденні й зовсім не блискучі прояви героїзму. Такі, що ніяк не впливають на загальний результат.

— У затоці наші кораблі? — тихо спитав Джезаль, уже боячись відповіді.

— Якби ж то, ваша величносте! Ніколи не думав, що таке скажу, та на морі над нами взяли гору. Ви ніколи не бачили стільки кораблів, хай їм грець. Навіть якби більша частина нашого військового флоту не повертала армію з Енґлії, не знаю, що він міг би зробити. На жаль, бійців доведеться висаджувати за межами міста. Це, хай йому грець, незручно, а згодом може виявитися не лише незручно. Доки — це слабке місце. Рано чи пізно гурки можуть спробувати висадити там підкріплення.

Джезаль нервово поглянув у бік води. Армії гурків висипають із кораблів у серце міста. Мідлвей тягнеться крізь самісінький центр Адуа від затоки до Аґріонта. Ця дорога достатньо приваблива своєю шириною, щоб нею вмить пройшов цілий легіон гурків. Джезаль заплющив очі і спробував дихати рівно.

До прибуття гурків він не міг ані секунди посидіти в тиші, не чуючи думок своїх радників. Тепер же, коли йому справді знадобилися поради, їхній потік раптом пересох. Сульт рідко з’являвся в Закритій Раді, а якщо й з’являвся, то лише для того, щоб сердито витріщатися на Маровію. Сам верховний суддя мало що міг запропонувати, крім скарг на тяжке становище, в якому вони всі опинилися. Навіть Баязів запас прикладів з історії, здавалося, нарешті вичерпався. Джезалеві довелося нести

1 ... 112 113 114 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"