Читати книгу - "Зламані янголи"

мобікостюм. Його досить скоро почнуть шукати.

Ломанако був озброєний власним інтерфейсним пістолетом, стандартним бластером і віброножем, який напередодні ввечері позичив Каррері. Я зрізав з нього одяг і взявся за мобікостюм під цим одягом. Костюм був бойовий — вимкнувся і знявся з доречною в бойових умовах швидкістю. Для того, щоб вимкнути двигуни на спині та кінцівках і відстібнути каркас, вистачило п’ятнадцяти секунд і невпевненої допомоги Вонґсават. Труп Ломанако лежав з роздертим горлом і розкинутими кінцівками, наїжачившись волоконними голками з гнучкого сплаву, що на мить нагадали мені трупи пляшкоспинів, заколотих і порізаних на напівфіле для барбекю на пляжі Хірата.

— Допоможи мені викотити його з…

За мною когось вивернуло. Озирнувшись назад, я побачив, як сідає з опорою Депре. Він пару разів кліпнув і таки зосередився на мені.

— Ковачу. Ти… — його погляд упав на Ломанако. — Це добре. Не хочеш тепер нарешті поділитися планами?

Я ще раз, востаннє пхнув труп Ломанако й остаточно відкотив його від розкритого мобікостюма.

— Мій план простий, Люку. Я вб’ю Суджіяді та всіх інших, хто там є. Ти ж тим часом залізь на «Чандру» та пошукай там членів команди або тих, хто принципово відмовився від цієї розваги. І тих, і тих, мабуть, знайдеться по кілька душ. Ось, візьми це, — я копнув бластер до нього. — Як думаєш, тобі знадобиться щось іще?

Він ошелешено мотнув головою.

— Залишиш ніж? І ліки. Де ті срані тетраметові…

— На моєму ліжку. Під ковдрою, — я ліг на костюм, не роздягаючись, і почав замикати опори в себе на грудях і животі. Неідеально, та часу в мене не було. Все мало бути гаразд: Ломанако був кремезніший за мій чохол, а підкладки поглинання сервопосилення в екстрених випадках повинні спрацьовувати крізь одяг. — Ми підемо разом — гадаю, це варто того, щоб ризикнути й, перш ніж розпочати, побігти до полісплавної хатинки.

— Я піду, — похмуро сказала Вонґсават.

— Хріна лисого, не підеш, — я замкнув останню опору на тулубі й перейшов до рук. — Ти мені потрібна цілою: ти — єдина людина, здатна керувати лінкором. Не сперечайся: інакше нікому з нас звідси не вибратися. Твоє діло — залишатися тут і залишатися живою. Давай ноги.

Крики Суджіяді стихли до напівсвідомих стогонів. Я відчув, як у мене по спині пробіг тривожний холодок. Якщо машина вирішить відступитись і дати своїй жертві якийсь час на відновлення, глядачі з задніх рядів можуть почати розходитися на перекур. Я ввімкнув двигуни, коли Вонґсават ще закріплювала останні опори на гомілковостопних суглобах, і швидше відчув, аніж почув, як ожили сервомотори. Зігнувши та розігнувши руки (зламаний лікоть прошив неконтрольований біль, а знівечена рука засіпалась), відчув їхню потужність.

Лікарняні мобікостюми конструюють і програмують так, щоб вони забезпечували близькі до людської норми силу та рухи, водночас захищаючи травмовані зони та перешкоджаючи надто сильному напруженню будь-якої частини тіла, що видужує. У більшості випадків параметри жорстко фіксують, щоб які-небудь дурні малі засранці не регулювали встановленого задля їхнього ж добра.

Індивідуальні військові моделі так не працюють.

Я напружився всім тілом, і костюм зіп’яв мене на ноги. Я подумав про удар ногою до висоти паху, і костюм швидко спрацював із силою, здатною пом’яти сталь. Довгий удар лівим кулаком ззаду. Костюм спрацював, як нейрохімія.

Я присів і зігнувся, знаючи, що варто мені забажати, і сервомотори піднімуть мене в повітря на п’ять метрів. Я з машинною точністю потягнувся правицею і підібрав інтерфейсний пістолет Ломанако. На дисплеї замиготіли числа, щойно він розпізнав коди Клину у моїй неушкодженій долоні. Зблиснуло червоне світло завантаження, і з поколювання в долоні я здогадався, що в його магазині: резерви вакуумного командос. Кулі в оболонках, плазмове ядро з коротким запалом, підривний заряд.

Надворі машина якимось робом привела Суджіяді до тями, і той знову закричав. Його голос уже захрип і зривався. За цим воланням здіймалися глибші звуки. То радісно гукав натовп.

— Бери ніж, — сказав я Депре.

Розділ сороковий

Надворі був прекрасний день.

Сонце гріло шкіру, а його світло відбивалося від корпусу лінкора. З моря віяв легенький вітерець, який здіймав на хвилях баранці. Суджіяді кричав від муки у безтурботне синє небо.

Глянувши на берегову лінію, я побачив, що довкола анатомізатора встановили глядацькі трибуни з металевими каркасами. Над головами глядачів було видно лише верхню частину машини. На наближеному нейрохімією зображенні було видно, як напружилися голови та плечі в зачудуванні тим, що відбувалося на ешафоті, а тоді раптом ненадовго стало видно, як теліпається щось тоненьке, як мембрана, і скривавлене, вирване з тіла Суджіяді щипцями та підхоплене вітерцем. Тут здійнявся новий крик. Я відвернувся.

Ти підлатав і евакуював Джиммі де Сото, поки він волав і намагався видряпати собі очі. Це тобі під силу. Функціональність!

— Полісплавна хатинка, — буркнув я Депре, і ми пішли вздовж пляжу до віддаленого кінця «Доблесті Енджин Чандри», так швидко, як тільки видавалося можливим, не пробудивши в якогось ветерана Клину посиленого для бойових потреб периферійного зору. Певною мірою це мистецтво, якого навчають таємних агентів: дихати неглибоко, рухатися плавно, звести до мінімуму все, що може сигналізувати противникові про наближення. Півхвилини неприємної відкритості виявилося достатньо, а тоді ми сховалися від глядацьких трибун за масивним корпусом «Чандри».

З віддаленого боку хатинки ми натрапили на молодика в однострої Клину, який сперся на конструкцію і натхненно блював у пісок. Коли ми зайшли за ріг, він підняв укрите потом і скривлене від страждання лице.

Депре зарізав його ножем.

Я ногою відчинив двері, скориставшись силою мобікостюма, і влетів усередину, через несподіваний морок перевівши очі в режим повного сканування.

Уздовж однієї стіни рівненько стояли шафки. На кутовому столику лежало кілька різних каркасів для шоломів. На стійках під стінами були розкладені підошви для чобіт і протигази. Люк до душової був відчинений. На іншому столі з виснаженим і сердитим обличчям за котушкою даних сиділа унтер-офіцерка Клину, яка одразу роззирнулася довкола.

— Блін, я ж уже казала Артолі, що не… — вона помітила мобікостюм і придивилася, підводячись. — Ломанако? Що ти…

Наче темний птах від мого плеча пролетів ніж, вгруз унтер-офіцерці в шию просто над ключицею, і вона смикнулася від шоку, ступила один хиткий крок до мене, не зводячи погляду, а тоді повалилася.

Депре обійшов мене, став на коліна, щоби перевірити свою роботу, а тоді вийняв ніж. Його рухи відзначалися охайною економністю, що вказувала на стан його вражених радіацією клітин.

Він підвівся й побачив, що я дивлюся на нього.

— Що таке?

Я кивнув