Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

підняв руки, копіюючи жест, яким до цього користувався я. Натовп завив од сміху.

«Переходь до наступного екрана.»

Я, похитуючись, зіп’явся на ноги.

«Як не робитимеш нічого по господарству, по тебе якось уночі прийде Клаптевик.»

У мою голову вскочив голос, голос, якого я не чув майже півтора століття об’єктивного часу. Людина, якою я не бруднив своєї пам’яті більшу частину зрілості. Мій батько та його чудові казочки на ніч. Звісно, він мав прийти тепер, коли ця хрінь реально була мені потрібна.

«По тебе прийде Клаптевик.»

«Що ж, тату, тут ти помилився. Клаптевик стоїть тутечки й чекає. Він по мене не прийде — мені треба піти по нього самому. Але все одно дякую, тату. Дякую за все.»

Я прикликав усе, що зосталося на рівні клітин у Райкеровому тілі, та поплентався вперед.

Над ареною розбилося скло. Осколки дощем обсипали простір між Кадміним і мною.

— Кадміне!

Я побачив, як він дивиться на поміст угорі, а тоді неначе вибухнули всі його груди. Його голова та руки смикнулися назад, наче хтось раптом сильно порушив його рівновагу, і в приміщенні прокотився вибух. Передня частина його ґі відірвалася, і в ньому відкрилася чарівна дірка від горла до пояса. Звідти бризнула кров, що потягнулася струменями.

Я різко розвернувся, підняв очі та побачив Трепп у вікні помосту, яке вона щойно знищила; вона й досі дивилась у приціл осколкової рушниці, яку тримала в руках. Дуло зброї палало: вона вела безперервний вогонь. Спантеличившись, я крутнувся в пошуках цілей, та арена знелюдніла — лишилися самі рештки Кадміна. Заріза ніде не було видно, а гамір натовпу між вибухами раптом змінився криками охоплених панікою людей. Усі, здавалося, підхопилися на ноги в намаганні вшитися. До мене дійшло. Трепп стріляє по глядачах.

Унизу, на підлозі приміщення, активізувалася енергетична зброя, і хтось закричав. Я несподівано повільно й незграбно повернувся на звук. Заріз палав.

У дверях приміщення стояв Родріґо Баутіста, який щедро стріляв широким променем з довгоствольного бластера. Заріз палав вище пояса й бив себе руками, на яких теж виросли вогненні крила. Його вереск швидше виражав лють, аніж біль. Біля його ніг лежала мертва Пернілла Ґріп із пропаленими грудьми. Заріз у мене на очах повалився на неї, як воскова фігура, що тане, і його крики перейшли у стогони, далі — у чудернацьке електронне булькотіння, а тоді затихли.

— Ковачу!

Осколкова рушниця Трепп уже затихла, а на тлі стогонів і криків постраждалих підвищений голос Баутісти звучав неприродньо гучно. Баутіста обійшов підпаленого синтетика й виліз на ринг. Його обличчя було перемащене кров’ю.

— Ковачу, ти в нормі?

Я кволо захихотів, а тоді раптом схопився за бік, який проштрикнуло болем.

— Шикарно, просто шикарно. Як Ортеґа?

— Вона в нормі. Я дав їй летинолу від шоку. Вибач, що ми так спізнилися, — він показав на Трепп. — Ота твоя подружка не одразу додзвонилася до мене на Фелл-стрит. Відмовилася користуватись офіційними каналами. Сказала, що скан буде неправильний. Зважаючи на те, що ми тут накоїли, вона не дуже-то й помилялася.

Я швидко роззирнувся довкола, оглядаючи явні органічні ушкодження.

— Так. Це буде проблемою?

Баутіста грубо реготнув.

— Ти приколюєшся? Вхід без ордеру. Завдання органічних ушкоджень неозброєним підозрюваним. Як ти, блін, думаєш?

— Звиняй, — я попрямував до виходу з арени. — Може, ми зуміємо щось вигадати.

— Послухай, — Баутіста впіймав мене за руку. — Вони напали на копа з Бей-Сіті. Тут так ніхто не робить. Хтось мав сказати про це Кадміну, поки він не зробив цю грану помилку.

Я не знав напевне, має він на увазі Ортеґу чи мене в чохлі Райкера, а тому змовчав. Натомість я сторожко повернув голову, перевіряючи, чи немає ще де ушкоджень, і поглянув на Трепп. Вона перезаряджала осколкову рушницю.

— Слухай, ти що, всю ніч там стоятимеш?

— Зараз злізу.

Вона ввела в осколкову рушницю останній патрон, а тоді перекинулася через огорожу помосту, майже зробивши сальто. Коли вона пролетіла близько метра, в неї на спині розправив крила грав-тримач, і вона спинилася, зависнувши над нами на висоті людського зросту й закинувши рушницю на плече. У своєму довгому чорному пальті вона скидалася на темного янгола поза службою.

Відрегулювавши якийсь циферблат на тримачі, вона плавно наблизилася до підлоги і нарешті приземлилася біля Кадміна. Я пришкутильгав до неї. Ми обоє якусь мить мовчки дивилися на розпанаханий труп.

— Дякую, — тихо сказав я.

— Забудь. Завжди до твоїх послуг. Вибач, що довелося привести цих хлопців, але ця підтримка була мені потрібна, і швидко. Знаєш, що тут кажуть про поліцаїв? Найбільша, бляха-муха, банда на районі, еге ж? — вона поглянула на Кадміна. — Ти так його і залишиш?

Я пильно подивився на мученика «Правої руки Бога» з обличчям, застиглим у шоці від наглої смерті, і спробував побачити захованого в ньому Клаптевика.

— Ні, — сказав я й перевернув труп ногою, відкривши карк. — Баутісто, не позичиш мені оту петарду?

Коп без слів передав мені свій бластер. Я підніс дуло до основи черепа Клаптевика, приставив його до неї й зачекав на якесь відчуття.

— Хтось хоче щось сказати? — пожартувала з незворушним обличчям Трепп. Баутіста відвернувся. — Просто зроби це.

Якщо моєму батькові й було що сказати, то він залишив свої слова при собі. З голосів було чути лише крики постраждалих глядачів, а їх я ігнорував.

Нічого не відчуваючи, я натиснув на спусковий гачок.

Розділ тридцять сьомий

Так само я нічого не відчував і годину по тому, коли Ортеґа прийшла до мене в залу зачохлення, де я сидів на одному з автоматичних вилкових навантажувачів і вдивлявся в зелене світло порожніх переливальних камер. Атмосферний шлюз, відкриваючись, м’яко гупнув, а тоді наполегливо загудів, але я на це не відреагував. Я не озирнувся, навіть упізнавши її кроки та голос, який коротко лайнувся, коли вона пробиралася між скручених кабелів на підлозі. Я був вимкнений, подібно до машини, на якій сидів.

— Як самопочуття?

Я поглянув у напрямку, де біля вилкового навантажувача стояла вона.

— Мабуть, так само, як мій вигляд.

— Ну, вигляд у тебе всратий, — вона потягнулася туди, де сидів я, і схопилася за зручно розташовану накривну решітку. — Не проти, якщо я сяду поруч?

— Давай. Руку подати?

— Ні, — Ортеґа напружилася, підтягуючись на руках, посіріла від натуги й повисла з кривим усміхом. — Можливо.

Я подав їй менш постраждалу руку, і вона з риком видерлася на навантажувач. На мить вона незграбно присіла, а тоді всілася біля мене й потерла плечі.

— Господи, ну