Читати книгу - "Привид"

життя людей, що він кинув його питати. Але сьогодні Като здавався більш виснаженим, аніж зазвичай.

— Важка ніч видалася? — поцікавився хлопець, сподіваючись почути у відповідь коротке «так» або «ні».

— О, знаєш, хлопче, — почав старий, посміхнувшись блідими губами. — Людство… Людська природа… Мене щойно мало не вбили.

— Та невже? — удавано здивувався хлопець, уже пожалкувавши, що спитав. Тепер від тривалого пояснення вже не відвертітися.

— Мене ледь не збило авто, — сказав Като, не зупиняючись і продовжуючи підніматися сходами.

Хлопець полегшено зітхнув і знову зосередився на телесеріалі «Привид».

Старий вставив ключа у замок і повернув його. Але з подивом виявив, що замок уже відімкнений.

Він увійшов. Увімкнув світло, але лампа під стелею не загорілася. Чоловік, що сидів на ліжку, був високий, сутулий і вдягнений у довгий піджак, як і він сам. З фалд піджака на підлогу капала вода. Вони були такі різні, але зараз старого вперше вразила думка: дивитися на цього чоловіка було все одно що дивитися в дзеркало.

— Що ти тут робиш? — прошепотів Като.

— Звісно, я сюди вломився, — відповів чоловік. — Щоби побачити, чи не маєш ти чого-небудь цінного.

— Ну і як — знайшов що-небудь?

— Цінного? Ні. Але я знайшов ось що.

Старий спіймав те, що йому кинули. Взяв предмет пальцями. Повільно кивнув. Той предмет був зроблений з цупкої бавовни, якій надали форми підкови, і був не таким білим, яким мав бути.

— Отже, ти знайшов це у моїй кімнаті? — спитав старий.

— Так, у твоїй спальні. В гардеробі. Вдягни його.

— Навіщо?

— Бо я хочу сповідатися у своїх гріхах. І тому, що ти без нього наче голий.

Като поглянув на чоловіка, який сидів, зсутулившись, на ліжку. Вода стікала з його волосся і через шрам на щоці перебігала до підборіддя. А з підборіддя капала на підлогу. Єдине крісло він поставив посеред кімнати. На столі лежала нерозкрита пачка «Кемела», поруч з нею — запальничка і промокла зламана цигарка.

— Як скажеш, Харрі.

Старий розстебнув піджак і вставив підковоподібний комірець священика у вирізи в священицькій сорочці. Його візаві засунув руку в кишеню свого піджака і поморщився від болю.

— Цигарки, — сказав старий. — Будемо курити їх разом. Бо твої схожі на утоплеників.

Полісмен кивнув, а старий витягнув руку з кишені і простягнув почату пачку цигарок.

— Ти добре розмовляєш норвезькою.

— Та трохи краще, аніж шведською. Але ти, як норвежець, не чуєш мого акценту, коли я розмовляю шведською.

Харрі взяв одну чорну цигарку. Уважно її роздивився.

— Ти хочеш сказати, що я не чую твого російського акценту?

— «Собраніє, Чорні Російські», — сказав старий. Єдині пристойні цигарки, які можна знайти в Росії. Зараз їх виробляють уже й в Україні. Зазвичай я цуплю їх у Андрія. До речі, про Андрія. Як він?

— Йому гаплик, — відповів полісмен, дозволяючи старому підкурити йому цигарку.

— Шкода таке чути. До речі, про гаплик. Ти мав би вже померти, Харрі. Я знав, що ти в тунелі, коли відкрив перемички.

— А я й був мертвий.

— Перемички відкрилися одночасно, і водонапірні башти були повні. Тебе мало змити до середини тунелю.

— А мене туди й змило.

— Тоді я чогось не розумію. Більшість людей зазнають шоку і тонуть посередині.

Полісмен випустив дим з куточка рота.

— Як ті бійці Опору, що погналися за шефом гестапо?

— Не знаю, чи випробували вони цю пастку в умовах реального відступу.

— А ти випробував. На таємному агенті поліції.

— Він же був такий, як ти, Харрі. Люди, які вважають, що мають покликання, є небезпечними. Як для самих себе, так і для оточуючих.

— Але, як бачиш, я все одно тут.

— Я й досі не можу збагнути, як таке могло статися. Невже ти хочеш сказати, що після того, як тебе вдарило з обох боків потужними потоками, ти мав достатньо повітря у своїх легенях, щоби проплисти вісімдесят метрів у холодній як крига воді, та ще й повністю вдягненим?

— Ні.

— Ні? — Старий посміхнувся. Схоже, йому й справді було дуже цікаво.

— Ні. Я мав мало повітря у своїх легенях. Але достатньо, щоби проплисти сорок метрів.

— А потім?

— А потім мене врятували.

— Врятували? Хто ж?

— Отой чоловік, про якого ти сказав, що він дуже добрий — у глибині душі. — І Харрі підняв порожню пляшку віскі. — Мене врятував «Джим Бім».

— Тебе врятувало віскі?

— Пляшка віскі.

— Порожня пляшка віскі?

— Навпаки — повна пляшка.

Харрі встромив цигарку в куточок рота, відкрутив пробку і перехилив пляшку собі на голову.

— Пляшка, повна повітря.

Старий ошелешено поглянув на Харрі.

— Невже ти…

— Найбільшою проблемою після того, як я випустив у воду повітря з моїх легенів, було приставити рота до пляшки і нахилити її так, щоби шийка пляшки показувала вертикально вгору, аби я міг вдихнути повітря. Це — як уперше пірнути. Твоє тіло протестує. Бо тіло має обмежені знання про фізику і тому гадає, що воно всмокче воду й потоне. Тобі відомо, що людські легені вбирають у себе чотири літри повітря? Так-от — цілої пляшки повітря і трохи рішучості мені вистачило, щоби проплисти ще сорок метрів. — Полісмен поставив пляшку, витягнув з рота цигарку і скептично поглянув на неї. — Німцям слід було збудувати трохи довший тунель.

Харрі поглянув на старого. Побачив, як зморшкувате обличчя розкололося навпіл у ширину. Почувся сміх, схожий на чахкання моторного човна.

— Я так і знав, що ти — інакший, Харрі. Мені сказали, що ти повернешся до Осло, коли дізнаєшся про Олега. Тому я навів довідки. І тепер переконався, що чутки про тебе не були перебільшенням.

— Та отож, — сказав Харрі, поглядаючи на складені руки священика. Сів на край ліжка, зігнувши ноги напоготові і перенісши свою вагу на пальці так, що відчув ними тонкий нейлоновий шнурок під підошвами своїх черевиків. — А ти як, Рудольфе? У твоєму випадку чутки є перебільшенням чи ні?

— Які?

— Ну, наприклад, ті, що ти започаткував мережу збуту героїну в Ґетеборзі і там же убив полісмена.

— Схоже, сповідатися доводиться мені, а не тобі, еге ж?

— Хочу, щоби ти переклав тягар твоїх гріхів на Ісуса, перш ніж помреш.

Знову сміх: «Чах, чах, чах!»

— Добре сказано, Харрі! Добре сказано! Так, нам довелося ліквідувати його. Він був нашим спалювачем, і у мене з’явилися підозри, що він ненадійний. А я не міг дозволити собі ще одну ходку до тюрми. Бо її затхла сирість роз’їдає душу так само, як цвіль роз’їдає стіни. Кожного дня вона відгризає від тебе шматок. У в’язниці пожирається твоє людське єство, Харрі. Таке можна побажати