Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Диявольський вітер ущух, а щербатий лик місяця тонув у червоній імлі на заході. Я звівся на ноги і попрямував на південний-захід, у бік табору. Що ж насправді зі мною сталося? Може, я просто заснув у пустелі, а потім піщаний буревій кілька миль волочив моє непритомне тіло серед пісків і кам’яних уламків? Якщо ні, то як жити далі? Ці сумніви перекреслювали мою віру у міфічну природу і нереальність моїх снів, яка знову розчинилася у забутих було сумнівах. Якщо провалля існувало насправді, отже, і Велика Раса теж реально існувала, і її неприродна влада над космічною безоднею часу була не вигадкою, а жахливою, потворною дійсністю.
Невже і справді мою вражену амнезією свідомість було перекинуто на сто п’ятдесят мільйонів років назад у минуле, у світ, де ще не було людей? Чи стало моє власне тіло притулком для чужої свідомості, що потрапила до нас із далекої епохи палеогену? Невже я й справді, як полонена свідомість, ходив вулицями цього проклятого доісторичного міста, блукав його коридорами в огидній подобі того, хто мене полонив? Чи були ті видіння, що мордували мене понад двадцять років, нічим не прикрашеним відголоском страшних спогадів? Чи справді я розмовляв із полоненими сутностями з неосяжних глибин часу й простору, вивчав минулі й прийдешні таємниці Всесвіту і складав літопис своєї цивілізації, який пізніше мав стати надбанням центрального архіву? І чи були Давні Істоти — жахливе поріддя світу скажених вітрів і диявольського свисту — загрозою, що чаїлася у чорній безодні і поступово занепадала, поки інші форми життя тисячоліттями змінювали одна одну на мінливій поверхні планети?
Я не знаю. Не хочу вірити, що реальними є і сама безодня, і все, що вона приховує. Людство існує за глузливою і немислимою пеленою часу. На щастя, я не маю жодних доказів того, що усе це — не черговий виплід моїх навіяних легендами видінь. Я не приніс металевого контейнера з книгою, що могли б послужити доказом, а підземних коридорів досі не знайшли. І якщо Всесвіт побудовано на законах милосердя, їх ніколи й не знайдуть. Але синові я мушу розповісти все, що бачив — або думаю, що бачив, — нехай він як психолог оцінить реальність моїх пригод і донесе висновки до усіх інших.
Я вже казав, що страшна істина, яка приховується за роками моїх хворобливих сновидінь, цілком залежить від того, якою мірою реальним було все побачене серед циклопічних підземних руїн. Мені справді дуже важко відкривати цю таємницю, хоча уважний читач цих нотаток міг уже давно про все здогадатися. Звісно, річ у книзі, яку я знайшов у металевому футлярі — контейнері із забутого сховку, запорошеного пилом мільйонів років. Жодна рука не торкалася сторінок цієї книги від часу появи людини на планеті, вона ніколи не потрапляла на очі жодному представнику людства. І все ж тоді, у надрах мегалітичної безодні на якусь хвильку спрямувавши на книгу промінь ліхтаря, я побачив на потемнілих від часу ламких целюлозних аркушах дивно забарвлені літери — і аж ніяк не давні ієрогліфи. Це були літери знайомої мені англійської абетки, які складались у слова, написані моїм власним почерком.
Той, Хто Чаїться у Темряві
Мені примара Всесвіту постала уві сні,
Тіла небесні там ширяють без мети
В безодні чорній, неосяжній і страшній
Без імені, без слави, без надій…
Немезіда
(присвячується Робертові Блоху[178])
Обачливі слідчі не зважаться піддати сумніву загальновизнану думку про те, що Роберта Блейка убила блискавка або сильне нервове потрясіння, спричинене електричним розрядом. Це правда, що вікно, біля якого він стояв, не було розбите, однак Природа щораз демонструє нам схильність до незвичайних феноменів. Вираз же його обличчя цілком міг бути проявом рефлекторного скороченням м’язів, ніяк не пов’язаним із побаченим, а записи у щоденнику, поза сумнівом, стали наслідком фантастичних видінь, породжених деякими місцевими забобонами і якимись віднайденими ним старожитностями. Що стосується незвичайних явищ у покинутій церкві на Федерал-Гілл, то прониклива людина без вагань припише їх шарлатанству, свідомому або несвідомому, до якого Блейк так чи інакше був причетний.
Та зрештою, жертвою був письменник і художник, який цілком присвятив себе царині міфів, сновидінь, жахів і забобонів — до того ж жадібний до незвичайних і сумнівних видовищ. Його попереднє перебування у цьому місті — він навідувався до дивного старого, що усією душею прикипів до окультних і заборонених знань такою ж мірою, як він сам, — запам’яталося вогнем і смертю, і, либонь, він знову прибув сюди з рідного Мілуокі, скоряючись темному інстинкту. Мабуть, він знав якісь із давніх переказів, хоч і заперечує це у щоденнику, і тоді його загибель вбила у зародку якусь грандіозну містифікацію, що мала із часом лягти на папір.
Однак серед тих, хто досліджував і зіставляв усі ці події, ще залишаються особи, схильні до менш раціональних і банальних теорій. Вони ладні сприймати більшу частину написаного у щоденнику Блейка буквально і багатозначно вказують на деякі факти, як‑от безсумнівну автентичність давніх церковних книг, достовірне існування сумнозвісної єретичної секти Зоряної Мудрості ще до 1877 року, а ще задокументоване зникнення 1893 року надміру допитливого репортера Едвіна М. Ліллібриджа, і — понад усе — вираз невимовного жаху на обличчі молодого письменника у мить загибелі. Саме один із таких легковірів, схильний до фанатичних крайнощів, викинув у води затоки незвичайно огранений камінь разом із дивно прикрашеною металевою скринькою, знайденою у шпилі давньої церкві — чорному шпилі без вікон, а не у башті, де, як записано у щоденнику Блейка, споконвіку зберігалися ці речі. Попри одностайний осуд офіційних кіл і неофіційного загалу, цей чоловік — відомий лікар і знаний поціновувач незвичайного фольклору — запевняв, що врятував землю від чогось надто небезпечного, щоб можна було ним нехтувати.
Нехай читач сам обирає якусь із цих думок. Газети наводили реальні подробиці з позицій скептиків, залишаючи іншим змальовувати картину такою, якою її бачив Роберт Блейк — чи йому здавалося, чи він удавав, що бачив. Тепер же, ретельно вивчивши записи в щоденнику неупереджено і без поспіху, спробуймо відновити ланцюжок сумних подій з погляду їх головного героя.
Молодий Блейк повернувся до Провіденса взимку 1934–1935 року і оселився на горішньому поверсі старовинної садиби, що стояла на зеленому моріжку, неподалік Колледж-стріт, на вершині великого пагорба у східній частині міста біля Браунівського університету, за мармуровою спорудою бібліотеки Джона Гея. Це була чудова затишна місцина посеред саду — невеликої, майже сільської старожитньої оази, де сонячної днини, вигідно влаштувавшись на даху комори, вигрівалися велетенські приязні коти. Квадрат
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3», після закриття браузера.