Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

справді життя в бідності та цілковитій невідомості буде таке вже жахливе.

Можливо, повернувшись додому, він попросить Арді вийти за нього заміж. Уявивши, як вона всміхнеться, коли він на це натякне, він звеселився. Без сумніву, вона його помучить, змусить чекати на відповідь. Без сумніву, вона змусить його нервувати. Без сумніву, вона скаже «так». А що, власне, може статися в найгіршому разі? Його батько розсердиться? Вони будуть змушені жити на його офіцерську платню? Його поверхові друзі та брати-ідіоти хихотітимуть йому в спину, побачивши, як сильно понизилось його становище в житті? Від думки про те, що колись ці причини здавалися вагомими, він мало не розсміявся.

Життя у важкій праці разом із коханою жінкою? Орендований будиночок у немодній частині міста, з дешевими меблями, зате з затишним вогнищем? Ні слави, ні влади, ні багатства, зате тепле ліжко, в якому на нього чекатиме Арді... Тепер, коли він подивився в обличчя смерті, коли він їв по мисці каші на день і радів їй, коли він спав сам на вітрі й під дощем, це не здавалося такою вже жахливою долею.

Його усмішка стала ширшою, а від того, як розтягнулася болюча шкіра на щелепі, стало майже приємно. Це життя аж ніяк не видавалося кепським.

У небо здійнялися великі прямовисні стіни, всіяні розбитими бійницями, поцятковані розтрощеними вежами, пошрамовані чорними тріщинами та слизькі від вологи. Круча з темного каменю, вигинаючись, щезала з поля зору в сірій мжичці, а на голій землі перед нею лежали калюжі з бурою водою й розсип повалених блоків завбільшки з труну.

— Аулкус, — пробурчав Баяз, зціпивши зуби. — Перлина серед міст.

— Щось я не бачу, щоб він виблискував, — буркнула Ферро.

Лоґен теж цього не бачив. Слизька дорога підіймалася до напіврозваленої арки, відкритої й повної тіней: самі її двері вже давно зникли. Коли він подивився на ці темні ворота, у нього з’явилося жахливе відчуття. Нездорове відчуття. Як те, що прийшло до нього, коли він зазирнув у відчинені двері Будинку Творця. Неначе він заглядав у могилу — можливо, власну. Йому спадало на думку лиш одне: треба розвернутись і більше не повертатися. Його кінь стиха заіржав і відступив на крок убік, а його дихання заклубочилося серед імлистого дощу. Сотні довгих і небезпечних миль зворотної дороги до моря раптом почали здаватися легшими за кілька кроків до цієї брами.

— Ти в цьому впевнений? — буркнув він Баязові.

— Чи впевнений я? Ні, звісно, ні! Я вів нас багато виснажливих ліг безплідною рівниною просто так! Я роками планував цю мандрівку та зібрав цей невеличкий гурт зі всього Земного кола з однієї-єдиної причини — заради власної розваги! Якщо ми просто потупаємо назад до Калкіса, нічого поганого не станеться. Чи впевнений я?

Він захитав головою, підштовхнувши свого коня до розчахнутих воріт.

Лоґен знизав плечима.

— Я просто питаю.

Арка все розширювалась, розширювалась, а тоді проковтнула їх цілком. Тупіт кінських копит розійшовся луною довгим тунелем, цокаючи довкола них у пітьмі. Вага каменю зусібіч тиснула на них і неначе заважала дихати. Лоґен опустив голову, насуплено дивлячись на круг світла, що невпинно зростав у віддаленому кінці. Позирнувши вбік, він перехопив погляд Лютара, який збентежено облизував губи в мороці. До його обличчя прилипло мокре волосся.

А тоді вони вийшли на відкриту місцевість.

— Боже, Боже, — видихнув Лонгфут. — Боже, Боже, Боже...

Обабіч величезної площі здіймалися колосальні будівлі. В імлі дощу маячили примари високих стовпів і високих дахів, гігантських колон і величезних стін, створених для велетнів. Лоґен роззявив рота. Роти пороззявляли вони всі — крихітний гурт, що зіщулився в цьому надміру великому просторі, наче перелякані вівці в голій долині, що чекають на прихід вовків.

На камені високо вгорі сичав дощ, на слизьку бруківку бризкала згори вода, що стікала з напіврозвалених стін і булькотіла в тріщинах у дорозі. Тупання копит приглухло. Злегка порипували та стогнали колеса воза. Жодних інших звуків. Ніякої метушні, ніякого гамору, ніякої балаканини натовпів. Ніякого пташиного співу, ніякого гавкання собак, ніякого шуму торгівлі та комерції. Тут ніхто не жив. Ніщо не рухалося. Були тільки великі чорні будівлі, що тягнулися далеко в дощ, і роздерті хмари, що повзли темним небом угорі.

Вони поволі проминули руїни якогось упалого храму — мішанину з мокрих блоків і плит. На розбитій бруківці там і тут валялися на боці частини його страхітливих колон і досі лежали там, де впали, розметані частини його даху. Коли Лютар поглянув на високі руїни з обох боків, його мокре обличчя — все, крім рожевої плями на підборідді, — пополотніло.

— Чортівня, — пробелькотів він.

— Це видовище, — пробурмотів Лонгфут собі під носа, — воістину надзвичайно вражає.

— Палаци покійних багатіїв, — сказав Баяз. — Храми, де вони молилися сердитим богам. Ринки, де вони купували та продавали товари, тварин і людей. Де вони купували та продавали одне одного. Театри, лазні та борделі, у яких вони давали волю своїм пристрастям до приходу Ґлустрода.

Він показав на долину з мокрого каменю за площею.

— Це — Келінський шлях. Найбільша дорога міста, вздовж якої мешкали найвидатніші тутешні громадяни. Вона більш-менш прямо проходить від північних воріт до південних. А тепер послухайте мене, — додав він, повернувшись у рипливому сідлі. — За три милі на південь від міста є високий пагорб із храмом на вершині. У Старий час його називали Сатурлінською скелею. Якщо ми раптом розділимось, зустрінемося там.

— А навіщо нам розділюватись? — запитав Лютар, округливши очі.

— Земля в місті... неспокійна та схильна до тремтіння. Будівлі старезні й нестабільні. Я сподіваюся, що ми пройдемо без пригод, але... покладатися лише на надію було б нерозважливо. Якщо щось таки станеться, прямуйте на південь. До Сатурлінської скелі. А доти тримайтеся разом.

Говорити це, власне, було зайве. Коли вони пішли в місто, Лоґен позирнув на Ферро. Її чорне волосся стирчало дибки, смагляве обличчя було всіяне крапельками вологи й підозріливо хмурилося на височезні будівлі з обох боків.

— Якщо щось раптом трапиться, — шепнув він їй, — виручи мене, га?

Вона на мить поглянула на нього, а тоді кивнула.

— Якщо зможу, біляче.

— То й добре.

Гірше за місто, повне людей, може бути лише місто зовсім без людей.

Ферро їхала, тримаючи в одній руці лук, а в другій — повіддя, роззираючись довкола, заглядаючи у провулки, у порожні вікна та