Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

не означала його відсутності у голові малого. З іншого боку, не було нічого, що вказувало б на те, що Даймонд залишився, і мені страшенно хотілося сподіватися на краще. Я мусив триматися за це, бо більше триматися не мав за що.

У суботу Енді Далтон відпустив нас додому — тобто до будинку на березі Ліберті, — наказавши мені викинути з голови думки про клінічну смерть і повертатися до повноцінного життя. Як завжди, за місто нас відвезла Ліза Джин Торнтон. Прощаючись на під’їзній доріжці перед будинком, вона сказала, що за потреби Тереза Слейтер може приїхати та залишитися на ніч — і взагалі, на стільки ночей, на скільки потрібно. Переборовши себе, я заперечно мотнув головою, подякував і запевнив її, що впораюся сам.

Я можу довго розповідати про те, якою жахливою була перша ніч після повернення до Ліберті. Ні, ні, нічого страшного не сталося, просто я прокидався вже не від шуму, а просто від того, що засинав. Щойно очі заплющувалися, в голові спрацьовував сигнал тривоги, напружений мозок протинала тріскуча іскра, і я, з лячним шипінням цідячи повітря крізь стиснуте спазмами горло, підхоплювався. Так тривало більше ніж три години, а потім — протягом минулих двох діб я спав лиш уривками — втома зрештою взяла своє. О пів на четверту хтось наче потягнув донизу рубильник, і свідомість згасла.

О чверть по дев’ятій мене розбудив Теодор, прогудівши на вухо, що хоче їсти. Нічого готового на кухні не виявилось; я відшукав у шафці коробку з пластівцями, а в холодильнику — пляшку полуничного йогурту, залив ним пластівці та підсунув тарілку малому. Поки Тео наминав імпровізований сніданок, вийшов на веранду й набрав Лізу Торнтон. Нерівним зривистим голосом попросив її прокрутити нічні записи з камер спостереження.

Торнтон зателефонувала менш ніж за чверть години. Мені вистачило кількох перших фраз, щоби зітхнути з невимовним полегшенням: ніч минула без пригод — малюк не вставав навіть до туалету.

105

Початок вересня майже нічим не відрізнявся від кінця літа, хіба що сонце смалило не так дошкульно й почастішали дощі. Упродовж перших тижнів після операції я ніби проживав два життя водночас. Перше — зовнішнє — ідентичне тому, яке мав до операції: ми з Тео багато гуляли, засмагали, плавали в басейні, грали в Xbox One, читали книжки. Друге — потайне й невидиме, за яким сам немов стежив із боку, — вщерть наповнювали сумніви й тягучий нав’язливий страх. А що, як Даймонд повернеться? Що, як він нікуди не йшов? Іноді я навмисно відпускав Теодора подалі, а потім тихцем підкрадався й стежив за ним; ночами подовгу не засинав, приглядаючись до сина вві сні; а щоранку розпитував, що йому снилося. У першому житті я був люблячим і трохи наївним татусем зі сліпою вірою в те, що навіть найогидніша історія має право на хеппі-енд. У другому — перетворювався на безжального та в’їдливого скептика, який у невинному погляді, капризуванні чи банальному подригуванні вві сні готовий був убачати вплив Матео Кампо. Кожна спокійна ніч здавалася маленькою перемогою, тож зрештою скептик у мені почав утихомирюватися. За два тижні я не виявив жодних ознак присутності чогось стороннього у свідомості Теодора.

У суботу, 5 вересня, ми з Тео вперше після операції вибралися до Балтимора. Ліза відвезла нас до Мерилендського наукового центру[107]. Того дня з восьмої до десятої тридцять вечора в обсерваторії МНЦ проходила так звана «Планетна вечірка», під час якої відвідувачі отримували доступ до чотирьох телескопів, у які могли дивитися на Юпітер, Сатурн, Марс і Місяць.

Дорогою назад до Ліберті я повідомив Лізі Торнтон про прийняте мною рішення залишитись у США. За тиждень чи два подумував скласти екзамен на водійські права, після чого взятися за пошуки роботи в Балтиморі чи Вашингтоні. Щоправда, до того планував звозити сина до Діснейленду. Тео щонайменше двічі протягом минулого тижня згадував про парк розваг, я ж за три попередні місяці відклав чималу суму, майже 1800 доларів, із кишенькових грошей. Ліза порадила замість пертися до Діснейленду, що в Каліфорнії, полетіти до Всесвітнього центру відпочинку Волта Діснея[108], він кращий і знаходиться ближче. Я запитав, де саме. Вона сказала, що в Орландо у Флориді. Я кивнув — східне узбережжя справді ближче.

Того ж вечора, повернувшись до будинку на березі Ліберті, я забронював переліт до Орландо — 250 доларів за два квитки туди й назад, — а також готель у містечку Кіссиммі[109], найближчому до парку розваг. Тематичні готелі на території Walt Disney World Resort на початок вересня виявилися всі до одного заброньованими.

Виліт запланував на п’ятницю, 11 вересня.

106

Boeing 737 лоукост-компанії Spirit Airlines, рейс NK781, вилетів з аеропорту імені Тарґуда Маршалла об 11:15 і трохи більше ніж через дві години, о 13:20, приземлився в Міжнародному аеропорту Орландо.

Погода не радувала. Змішана зі мжичкою імла прилипала до вікон термінала B, біля якого зупинився лайнер. Сіре небо провисало, неначе мокре простирадло, нахромлюючись на хвости літаків і заповнюючи коридори терміналів холодним свинцевим напівморком. А втім, сам аеропорт справляв враження суперсучасного космопорту з іншої планети: очевидно більший, ніж у Вашингтоні, з фонтанами та прогонистими пальмами посеред терміналів, і з не менше ніж двома десятками акуратних штучних озер, що виблискували буквально всюди — під монорельсами, між терміналами, обабіч руліжних доріжок. Від аеропорту до Walt Disney World Resort курсував безкоштовний автобус, але скористатися ми ним не могли, бо забронювали готель не на території центру. Страшенно не хотілося протягом наступних днів мучитися з таксі, тож я вирішив ризикнути. Відшукав першу-ліпшу компанію з оренди авто та, підсунувши їм українське водійське посвідчення, спробував винайняти машину. На моє здивування мені не відмовили. Клерк із Avis Car Rental майже не дивився на водійські права, основне — аби все гаразд було з кредиткою. Тому вже о третій пополудні ми з малим під’їжджали до Hunter’s Creek Hotel, в якому я забронював кімнату.

Будівля Hunter’s Creek Hotel височіла на північно-західному березі озера Тохо[110] за дві сотні метрів на схід від шестисмугового шосе Джон-Янґ-паркуей, названого на честь дев’ятого за рахунком астронавта, що ступив на Місяць. У Кіссиммі половина назв так чи так стосувалася космосу — менше ніж за півсотню кілометрів на схід від містечка, на мисі Канаверал, знаходився космодром. Готель мав десять поверхів і два довгі крила, з’єднані під кутом 120°. Сформована з них тупа стрілка вказувала якраз туди — на космодром — точно