Читати книгу - "Тінь вітру"

122
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 113 114 115 ... 136
Перейти на сторінку:
чахнув за прилавком. Хуліан роздумав заходити всередину, але Антоні Фортюні підвів очі й поглянув на незнайомця за вікном. Їхні погляди зустрілися. Хуліанові страшенно схотілося втекти, але він почувався наче прикутим до місця. Він побачив сльози на очах капелюшника, побачив, як той човгає до дверей. Онімілий, Фортюні вийшов на вулицю; не промовивши ані слова, завів сина до крамниці й опустив металеві ґрати. Тепер двоє чоловіків були відгороджені від зовнішнього світу. Капелюшник обійняв сина й завив від горя.

Фортюні сказав, що поліція два дні тому була тут і розпитувала про Хуліана. Хтось на ім’я Фумеро — чоловік із поганою репутацією, котрий, як казали, отримував платню від генерала Ґодеда й перебував серед його фашистських лакиз лише місяць тому, а тепер приятелював з анархістами, — повідомив Фортюні, що Хуліан Каракс зараз їде до Барселони, що в Парижі він холоднокровно вбив Хорхе Алдаю, що його розшукують через кілька інших злочинів, — далі капелюшник не став слухати. Фумеро покладав надію: якщо трапиться неймовірне і його блудний син з’явиться, Фортюні виконає свій обов’язок громадянина й сповістить поліцію. Фортюні відповів, що Фумеро, звичайно, може на нього розраховувати, хоча в душі капелюшника дратувало те, що така гадюка, як Фумеро, вірить у його підлоту.

Як тільки зловісний поліційний кортеж покинув вулицю, капелюшник попрямував до церковної каплиці, де колись уперше побачив Софі. Там він помолився своєму святому, благаючи, щоб той направив його сина додому, поки не пізно. Тепер, коли Хуліан приїхав, батько попередив його про небезпеку, що чекала на нього.

— Яка б справа не привела тебе до Барселони, дозволь мені зробити її за тебе, а сам сховайся у квартирі. У твоїй кімнаті нічого не змінилося з твого від’їзду. Вона й досі твоя — стільки, скільки тобі це потрібно.

Хуліан зізнався, що повернувся, аби розшукати Пенелопу Алдаю, і капелюшник заприсягся, що знайде її й допоможе їм обом сховатися в безпечному місці, подалі від Фумеро, від минулого, від усього.

Цілими днями Хуліан переховувався у квартирі на вулиці Св. Антоніо, поки капелюшник никав містом у пошуках слідів Пенелопи. Хуліанова кімната й справді зовсім не змінилася, хоча тепер усе в ній здавалося Хуліанові замалим — речі ніби зсохлися від часу. Старі записники, олівці, що їх Хуліан гострив за тиждень до від’їзду, книжки, які очікували, щоб їх прочитали, чистий хлоп’ячий одяг у шафі... Капелюшник розповів Хуліанові, що Софі покинула його невдовзі після синової втечі; багато років він нічого про неї не чув, але врешті-решт вона написала йому з Боготи, де жила вже з іншим чоловіком. Тепер Фортюні й Софі регулярно листувалися.

— Ми завжди згадуємо про тебе, — визнав капелюшник, — бо це єдине, що нас поєднує.

Після цих слів Хуліан подумав, що капелюшник усе життя марно намагається розлюбити власну дружину — навіть після того, як утратив її.

— Справжнє кохання трапляється лише раз у житті, Хуліане, навіть якщо ти його не усвідомлюєш.

Здавалося, Фортюні мріє повернути час вспак, щоб розплутати клубок невдач власного життя. Що ж до Хуліана, то коханням його життя була Пенелопа. І Фортюні вирішив, що допоможе синові знайти її, — можливо, тоді й він, Фортюні, поверне собі бодай дещицю того, що втратив, хоча б трохи заповнить ту порожнечу, що стала його прокляттям.

Однак ані рішучість, ані відчай не допомогли Фортюні: ані Пенелопи Алдаї, ані її родини в Барселоні не було. Чоловік простого походження, який усе життя мусив працювати, щоб залишатися платоспроможним, капелюшник ніколи не дозволяв собі сумніватися в силі грошей та соціального статусу; але п’ятнадцятьох років занепаду виявилося достатньо, щоб особняки, підприємства, самі сліди могутньої династії Алдаїв стерлися з лиця землі. Багато хто чув прізвище Алдая, та мало хто пам’ятав його велич.

Того дня, коли ми з Мікелем Молінером завітали до капелюшної крамниці й запитали про Хуліана, капелюшник був упевнений, що ми двоє Фумерових попихачів. Ніхто більше не забере від нього сина, вирішив Фортюні. Цього разу Господь Всемогутній спустився з небес, той самий Господь, який усе життя, ігнорував молитви капелюшника, й Фортюні охоче виколе Йому очі, якщо Він наважиться знов забрати в нього Хуліана.

Саме капелюшник був тим стариганем, якого кількома днями раніше біля особняку Алдаїв бачив торговець квітами. «Огидний вигляд» пояснювався одержимістю, яка охопила капелюшника, коли він відчув, що його життя знову — краще пізно, ніж ніколи — набуло сенсу.

Однак Бог, на жаль, знову знехтував молитви капелюшника: жодних слідів дівчини не було. «Скільки ще Тобі потрібно загублених душ, Господи, щоб задовольнити Твою ненажерливість?!» — запитував капелюшник, а Бог, у Своєму нескінченному мовчанні, незмигно дивився на нього.

— Я не можу знайти її, Хуліане... Присягаюся, я...

— Не хвилюйся, тату. Це повинен зробити я. Ти вже багато допоміг мені.

Того вечора Хуліан нарешті вийшов на вулицю, сповнений рішучості знайти Пенелопу.

Мікель слухав розповідь друга, і жоден з них не звертав уваги на офіціанта, коли той підійшов до телефонного апарата й пробурмотів щось у слухавку, ставши до них спиною. Ані пізніше, коли той потай стежив за дверима, витираючи склянки надто ретельно для закладу, в якому бруд був звичайним явищем. Мікелеві не спадало на думку, що Фумеро вже завітав у цю кав’ярню, як і в десятки інших подібних кав’ярень в околицях особняка Алдаїв, і домовився: тільки-но нога Каракса перетне поріг однієї з них, тієї ж хвилини в поліційному відділку пролунає телефонний дзвінок.

Коли перед дверима кав’ярні зупинилася поліційна машина, офіціант зник у кухні, а Мікель відчув холодну, надзвичайно спокійну тишу загибелі. Каракс усе прочитав у його очах. Вони обидва одночасно обернулися й побачили біля вікна три сірих плащі, що лопотіли під поривами вітру, три обличчя, що дихали парою на шибку. Фумеро серед них не було — йому передували його стерв’ятники.

— Ходім-но звідси, Хуліане...

— Нема куди тікати, — відповів Каракс дивовижно спокійним тоном.

Мікель уважно на нього подивився — і помітив револьвер у його руці.

Дверний дзвоник перекрив звук радіо. Мікель вихопив з рук Каракса зброю й знову пильно глянув тому у вічі.

— Віддай мені свої документи, Хуліане.

Троє поліціянтів удавали, ніби прийшли посидіти в барі. Один з них скоса поглянув на Мікеля з Хуліаном. Двоє інших загорнулися в плащі.

— Твої документи, Хуліане. Негайно.

Каракс мовчки похитав головою.

— Мені залишився місяць, — переконував його Мікель, — якщо пощастить, два. Один з нас повинен вибратися звідси, Хуліане.

1 ... 113 114 115 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тінь вітру"