Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том II"

написом — і ми додамо його до нашої колекції на Бейкер-стрит!

Одходячи од портрета, він вибухнув сміхом. Я нечасто чув його сміх, але знав, що він завжди віщує якомусь лиходієві нещастя.

Наступного дня я прокинувся рано, але Холмс підхопився ще раніше, бо коли я одягався, то побачив його крізь вікно на стежці.

— Сьогоднішній деньок завдасть нам неабиякого клопоту, — зауважив він, потираючи руки. — Сіті готові, і рибалка почав їх розставляти. А ввечері побачимо, чи потрапить у них ця велика, зубаста щука, чи вислизне крізь дірку на волю.

— Ви вже побували на болотах?

— Я був у Ґримпені й послав до Принстауна телеграму про смерть Селдена. Думаю, що нікого з вас через нього не турбуватимуть. До того ж я знайшов свого вірного Картрайта, який обов’язково помер би на порозі моєї кам’яної хатки, як собака на могилі хазяїна, коли б я не дав йому знати, що зі мною все гаразд.

— А що ми робитимемо далі?

— Побачимося з сером Генрі. Аж ось і він!

— Доброго ранку, Холмсе, — привітався баронет. — Ви схожі на генерала, що обговорює план кампанії з начальником штабу.

— Так і є. Ватсон прийшов по накази.

— І я так само.

— Гаразд. Як я зрозумів, наші друзі Степлтони запросили вас сьогодні на обід?

— Сподіваюся, ви теж там будете. Вони дуже гостинні люди й будуть вам вельми раді.

— На жаль, нам з Ватсоном треба виїхати до Лондона.

— До Лондона?

— Так, за теперішніх обставин нам краще бути там.

Баронетове обличчя видовжилось.

— А я так сподівався, що ви не покинете мене до кінця! Тут, у Холлі, серед боліт, не так уже й затишно одному.

— Любий мій друже, ви повинні покірно мене слухати і робити все, що я вам скажу. Перекажіть нашим друзям, що ми радо прийшли б до них, та нагальні справи змушують нас виїхати. Проте скоро, я гадаю, ми повернемось до Девоншира. Ви не забудете переказати це Степлтонам?

— Якщо ви так наполягаєте.

— Іншого виходу немає, можете бути певні.

Насуплені баронетові брови свідчили, що він глибоко ображений і вважає наш від’їзд втечею.

— Коли ви хочете їхати? — холодно спитав він.

— Одразу після сніданку. Ми доїдемо до Кумбі-Тресі, але Ватсон залишить вам у заставу свої речі, тож чекайте його назад. Ватсоне, напишіть Степлтонові лист із вибаченням, що не зможете завітати до них.

— Я теж хочу поїхати з вами до Лондона, — сказав баронет. — Який сенс сидіти мені тут одному?

— Вам не можна покидати свій пост. Ви пообіцяли мені, що робитимете все, що я скажу, отож я наказую вам залишатися тут.

— Гаразд, тоді я зостануся.

— Ще одне прохання! Я хочу, щоб ви поїхали до Мерипіт-Хавса двоколкою. Потім одішліть її назад і скажіть Степлтонові, що додому підете пішки.

— Пішки через болота?

— Так.

— Але ще зовсім недавно ви самі забороняли мені там ходити!

— А тепер можете йти спокійно. Я на цьому не наполягав би, якби не був певен у вашій витримці та мужності.

— Гаразд, я так і зроблю.

— І якщо життя вам хоч трохи дороге, не звертайте нікуди зі стежки, що веде з Мерипіт-Хавса до Ґримпенської дороги, — тим паче, що це найкоротший шлях до вашого дому.

— Я зроблю все, що ви скажете.

— От і добре. А ми поїдемо одразу після сніданку, щоб бути в Лондоні ще до вечора.

Мене неабияк спантеличив цей Холмсів намір, бо я добре пам’ятав, як він учора говорив Степлтонові, що поїде наступного дня. Але хто б міг подумати, що він захоче їхати разом зі мною, та ще в такий, на його думку, критичний момент! Проте мені не зоставалось нічого іншого, як слухняно скоритися; ми розпрощалися з нашим засмученим другом, а за дві години одіслали двоколку назад і вийшли на платформу станції Кумбі-Тресі. Там на нас уже чекав Картрайт.

— Які будуть накази, сер?

— Їдьте зараз потягом до Лондона, Картрайте. Щойно приїдете, надішліть телеграму від мого імені серові Генрі Баскервілю: спитайте його, чи не знайшов він мій записник, який я загубив. Якщо знайшов, то нехай надішле бандероллю на Бейкер-стрит.

— Гаразд, сер.

— А тепер спитайте на станції, чи немає для мене листів.

Хлопчик повернувся з телеграмою: Холмс прочитав її й передав мені. В ній повідомлялося:

«Телеграму вашу одержав. Приїду з ордером. Буду за двадцять шоста.

Лестрейд».

— Це відповідь на мою ранкову телеграму. Лестрейд — найкращий наш фахівець і може стати нам у пригоді. А зараз, Ватсоне, ми маємо трохи часу і можемо відвідати вашу знайому, місіс Лору Лайонс.

Холмсів план почав прояснюватись. Із допомогою баронета він переконає Степлтона, що нас тут немає; насправді ж ми повернемось саме тоді, коли будемо йому потрібні. Якщо сер Генрі згадає про телеграму, надіслану з Лондона, це розвіє останні Степлтонові підозри. І я вже бачив, як наші тенета затягувалися довкола зубастої щуки.

Місіс Лора Лайонс сиділа в своїй кімнаті; Шерлок Холмс розпочав розмову так щиро й навпростець, що вона неймовірно здивувалася.

— Я розслідую обставини смерті сера Чарльза Баскервіля, — сказав він. — Мій друг, доктор Ватсон, переказав мені все, що ви розповіли йому і що приховали.

— Що ж я приховала? — спитала вона з притиском.

— Ви зізналися, що викликали сера Чарльза до хвіртки на десяту годину вечора. Як нам відомо, він помер саме тієї пори і в тому призначеному вами місці побачення. Ви приховали зв’язок між цими двома подіями.

— Тут немає жодного зв’язку.

— Якщо так, то цей збіг просто-таки дивовижний. Але я думаю, що врешті-решт ми встановимо цей зв’язок. Буду з вами цілком щирим, місіс Лайонс. Ідеться про вбивство, і до нього можуть бути причетні не лише ваш друг, містер Степлтон, а і його дружина.

Леді підхопилася.

— Його дружина! — вигукнула вона.

— Це ніяка не таємниця. Особа, яку він видає за свою сестру, насправді його дружина.

Місіс Лайонс упала в крісло. Пальці її вчепилися в поруччя так, що я побачив, як на них побіліли рожеві нігті.

— Його дружина! — повторила вона. — Його дружина... Але ж він парубок!

Шерлок Холмс знизав плечима.

— Доведіть це мені! Доведіть! І тоді я...

Шалений блиск її очей промовляв