Читати книгу - "Пульсари"

112
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 113 114 115 ... 119
Перейти на сторінку:
піде на спад, можна було не зважати на зміст слів, а просто слухати, як ораторію, дарма що партитура не завжди була йому знайома. — А за породисту кого вибереш? В кого щепу братимеш? Не в Миколиної Ольги часом? От безсоромність! А ще мене перекупкою називав! А може, прищеплене мені Ольжине дитя не визнає мене за матір? А якщо при цих перещепах йому ніжку травмують?

— Яка ніжка на перших днях розвитку? — пхикнув Петро. — І телята ж народжуються з хвостом і білими латками на боках.

— А як дитя не сповна розуму буде?

— Телята ж нормальні.

— Ні-і-і! На такий ризик я не піду.

— А ніхто тобі й не пропонує. У нас на людях не експериментують.

Зоя спантеличено й водночас осудливо подивилася на Петра:

— То навіщо морочиш мені голову?

— Наукова новинка. Цікаво…

— Ну добре, — починалися інші акорди. — Припустимо, все вдалося. І нехай клітина Ольжина, та виношу дитя я — отже, буду матір’ю. А ким будеш ти? А Ольжин Микола?

— Ну… Можна уявити ситуацію з Ольгою, в якій я буду батьком… — нерішуче почав Петро і не втримав посмішки, «уявляючи ситуацію».

— Так би одразу й казав. Без артпідготовки. Павич! А Микола тобі хребці не повисмикує? У тебе й так анкета — приклад, як не слід. Ні-і! Мене не обдуриш. Розлучимось — тоді роби, що хочеш. Мені тільки безчестя бракує! Здалеку почав. Прямо сад яблуневий заклав, обкурювати уже зібрався, щоб у диму цвіт зберегти. Думав, очі мої закіптюжити? І все з благородним наміром. Ану бери!

З цими словами Зоя ухопилася за ніжки канапи і стала тягти на середину кімнати. Петро слухняно допомагав. На вивільнене місце поставили сервант. Пересунули тумбу з телевізором у куток. Зоя переможно оглянула оновлену квартиру і, важко дихаючи, понесла до ванної втому робочого дня.

Поки Зоя купалася, Петро сумно спостерігав, як на екрані телевізора хилитались дітки з тоненькими ручками й опухлими животиками, розгойдувалися вітром гірські маки, дитячі голівки, і здавалося, голодні очі били, немов вічові дзвони, на сполох — ішла передача про афганський кишлак у горах, куди ненароком нагодилися «воїни ісламу» і винищили всіх дорослих в ім’я аллаха.

«Чи варто витрачати колосальні кошти на вирощування штучних дітей, коли ще не навчилися повсюдно берегти від лиха уже народжених? Певне, Зоя відповіла б на це запитання своєю стандартною фразою про вчених, які «від жиру бісяться». Хоча…»

— Давай, веди до своїх мудраків, — смирно мовила вона, вийшовши оновленою з ванни. — Я на все згодна, хоч і пополам нехай розпилюють… Чому мовчиш?

А що він міг сказати? Розповідати про корів йому більше не хотілося. Язик не повертався. А про подібні експерименти в медицині не чув. Зрідка філософи обговорюють психологічний аспект задачі, та до певної згоди ще не дійшли — надто складна проблема і з етичних міркувань, і з позицій гуманності…

— Я розвідаю. У Миколи договірна тема з радгоспом. Бичаче насіння азотом заморожує. 180 градусів холоду. Лазером розігріває. Вже й телята стрибають — кучеряві такі, задерикуваті.

— Ні-ні,  — замахала Зоя. Не хотіла вона, щоб про її горе знав Микола — перша симпатія.

— Та він у цій темі ас. З ветеринарами працює.

— Я не хочу, щоб знайомі… Не розповідай… Я й тобі не хотіла говорити. Не лише через страх…

— Ти й справді на все згодна? Зоя кивнула.

 — І навіть, щоб ми з Ольгою «вічко» тобі готували? — лукаво допитувався Петро.

Та Зоя вдала, що не почула.

— Фу! Півсправи зроблено. Тепер лише Ольгу вмовити, — грайливо і ласкаво розпушував волосся дружині.

Зоя утримувалася від коментарів. Їй було не до жартів — вона відчувала, як свербить їй ізсередини череп, ніби повзає там волохата гусінь.

— Тобі все смішечки. Якби покрутив кермо хоч одну зміну, та погуцало тебе на вибоїнах… Хоча б картоплі був начистив чи в кожушках зварив…

Гусінь перестала повзати. Полегшало. Захотілося їсти. І саме картоплі, і саме в кожушках. Зоя стала на кухні у свою вечірню зміну.

Цього вечора не підносила вона емансипацію до кубічного ступеня. Старі думки, оновлені науковою інформацією, будили свіжі надії. Хто його знає… Може, мудраки і в святая святих уже ворота зламали? А може, то все реклама або спекуляція на довір’ї таких овечок, як вона?..

Такий хід думок свідчив про Зоїну розгубленість. Бо раніше, вислухавши Петра, вона б із викликом його запитала: «Що там лисі ще вигадують? Ти дивись, пластмаса в роті, однією ногою вже в ямі, а про скоромне думають. Ти вважаєш, Петрусю, що вони про людство дбають? Для власної слави то! І щоб хоч так продовжити собі втіху».

Ще й не такі зміни в Зоїному характері можуть статися — біда і вовкові прищепить заячу вдачу…

МОНОРЕЙКА

— Проживу якось і без дислокацій, — буркнув Віталик і лівою рукою, на якій синіло татуювання «Аве Марія», схопив блискучі кліщі.

«Знову принесло цього наставника», — сердився хлопець, виймаючи з вогнедишної печі металевого буханця. Товста нога механічного молота одразу ж заходилася топтати буханця, стверджуючи Віталикові слова гучним «так-так-так…».

1 ... 113 114 115 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пульсари», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пульсари"