Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

Перші два роки він не знав про нього майже нічого. Мелан не з тих, хто легко розкривається перед іншими. В нього ніколи не було друзів… З дівчатами він теж не зустрічався… У них на факультеті ніхто не знав, що Мелан працює ночами, щоб заплатити за навчання… Вів'є досі дивується, як і де хлопцеві вдалося закінчити школу. Я наведу вам по пам'яті кілька його фраз: «Дуже здібний хлопчина, блискучий розум, але потайний на вдачу… Видно, його завжди щось мучило…»

Мегре жадібно слухав, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Після університету Вів'є взяв його собі в асистенти — не тільки для того, щоб підтримати хлопця, а ще й тому, що це був найкращий його студент…

«Спочатку з ним було дуже важко, — признався мені Вів'є. — Мовчазний, похмурий, відлюдькуватий — бувало, за день і трьох слів не промовить… А про себе — нічичирк… Та якось я запросив його в гості — до речі, це теж було не так просто… Ми пообідали, трохи випили, потім я завів його в кабінет і примусив розказати, хто він і що… Коньяк усе-таки допоміг, хоча він пив дуже неохоче… Поступово він трохи пожвавішав і розказав мені про своє минуле…»

Пардон запалив сигару і знову глянув на Мегре.

— Це в'яжеться з його особою?

— Мені кортить довідатись, що було далі…

— Виявляється, коли йому було років дванадцять, вія дізнався, що його справжній батько був не батрак, а місцевий поміщик, якийсь збіднілий шевальє, у якого його мати замолоду працювала покоївкою. Він уже не жив у тому селі, і хлопець утік з дому й подався до Льєжа шукати батька… Вони зустрілися, але той, довідавшись, у чім річ, грубо зареготав і звелів вигнати хлопця у три вирви… Ця подія дуже вплинула на нього… Він більше не повернувся до села і втовкмачив собі в голову, що він теж «благородний»… Тому в університеті він був таким відлюдьком — студенти з багатих родин не приймали його до себе, а біднішими він сам нехтував…

«Сподіваюсь, ви ж не збираєтесь довіку жити самотньо?» — обережно запитав Вів'є у свого асистента.

«Не знаю… — тихо відповів той. — Може, і я колись одружуся, якщо знайдеться дівчина, котра зможе мене зрозуміти… Тільки я не хочу плодити злиднів!»

Якийсь час обидва мовчали. Потім знову заговорив Пардон:

— Ви гадаєте, що він злочинець?

— Досі я не думав про справжній злочин, — не одразу відповів комісар. — Але зараз майже певен цього… Професор більш нічого вам не казав?

— Про Мелана — більше нічого. Але він згадав про його асистентку, котра теж колись працювала в нього. Ви її бачили?

— Довелося…

— Вона справді не дуже гарна?

— Мало того…

— Люди гадають, що вона страшенна злюка, але, як переконався Вів'є, це дуже чуйна й добра істота… Її знає весь квартал, де вона живе, і люди часто звертаються до неї, коли треба доглянути хворого…

— А де вона живе?

— Не знаю… Якщо хочете, я можу подзвонити Вів'є… Він, напевно, знає її адресу…

Обличчя Мегре немов скам'яніло, і, дивлячись на нього, важко було навіть збагнути, що таїлося за цією маскою дивовижного неприродного спокою. Пардон уперше бачив комісара в ту мить, як окремі розрізнені нитки розслідування спліталися в його уяві в один тугий вузол і перед ним повільно вимальовувалася істинна картина того, що сталося. Та як не силкувався лікар, він не міг розгадати тих потайних процесів, що відбувалися десь у глибині свідомості його приятеля.

— А що воно за людина, цей Вів'є?

— Загалом, це розумний толерантний чолов'яга, коли не йдеться про втручання держави в організацію медичного обслуговування. Тут він страшенний протестант j крайній індивідуаліст… Як на нього, то треба було б негайно позакривати усі муніципальні лікарні.

Комісар мовчки слухав, неквапливо посмоктуючи люльку, і з його обличчя не сходив вираз дивної апатії. Спантеличений лікар навіть не сподівався, що після такої паузи Мегре зможе продовжувати розмову саме з того місця, де вона урвалася.

— Ви гадаєте, що він зараз удома?

— Певна річ… Вечорами він допізна працює над великою монографією з питань стоматології… В ній він вбачає працю всього його життя.

— Я хотів би з ним поговорити… Подзвоніть і, будь ласка, запитайте, чи не погодився б він відповісти на кілька моїх запитань…

Професор справді був удома і за хвилину вже розмовляв з Пардоном.

— Пробачте, що я вас потурбував, пане професор. Я дзвоню від мого друга комісара Мегре… Він хотів би поговорити з вами.

Певно, той відповів якимось жартом, бо лікар раптом широко посміхнувся.

— Ще б пак!.. То я передаю… Він простяг трубку комісарові.

— Даруйте й мені, пане професор… Ви б надзвичайно полегшили мою місію, якби погодилися відповісти на два-три запитання… Так-так, Пардон переказав мені вашу розмову… Ви навіть собі не уявляєте, як ви мені допомогли… Прошу зауважити, що я звертаюся до вас як приватна особа, бо перебуваю зараз у відпустці за станом здоров'я… Я міг би поскаржитися, та тільки медицина тут безсила… Та й мій друг Пардон вважає, що я цілком здоровий… Річ у тім, що під час останнього розслідування мені довелося зіткнутися з людьми, на яких не поширюються звичайні закони, а оскільки я звик доводити кожну справу до кінця, мені порадили трохи відпочити… Ось моє перше запитання, пане професор: чи дуже ви здивувались би, довідавшись, що ваш колишній асистент доктор Мелан учинив злочин?..

У трубці почулося якесь гавкання, що його при бажанні можна було взяти за сміх. Коли Вів'є нарешті заговорив, то в його голосі почувалася незламна певність, як у людини, що звикла боротися за свої переконання.

— Шановний комісаре? я