Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

те, де вони перебувають.

Щоправда, хлопці розпалювали великі вогнища на найвищому місці ущелини, біля Вівчарні, сподіваючись, що їх помітять з шосе. І справді, люди, які проїжджали там уночі, бачили вогнища на далеких вершинах. Але кому могло спасти на думку, що це сигнали зниклих школярів? «Мисливці розпалили багаття, на здоров’я їм», — думали люди й поспішали далі.

— Що зробиш, нема серед нас Горлан-Ована![31] — журився Гагік. — Він би перев’язав собі живіт ведмежою шкурою і так закричав, що голос його загримів би й долинув до берегів Аразу… Гей, гей, ми тут!.. — кричав тоненьким голосом Гагік, помічаючи машину, яка мчала по шосе. Але тільки гори відгукнулись багатоголосою луною на його крики.

Тієї ночі, коли, розмахуючи смолоскипами, хлопці спускалися в балку, щоб побачити, чи не приходив якийсь звір поласувати м’ясом ведмедя, комірник Паруйр повертався з чергової поїздки в Єреван.

Закутавшись у кожух, він сидів у кабіні шофера і мовчки курив. Сумні думки лізли Паруйру в голову. Він відчував, що хмари збираються над ним і що навіть всевладні гроші не в силі їх розігнати…

І це його дивувало. Адже досі Паруйр тільки й вірив у гроші. В хвилини, коли вино паморочило йому голову, він не соромлячись казав: «Гроші всі темні місця освітлюють», «Гроші — це оголений меч», «Гроші людину і в рай і в пекло ведуть», «На небі — бог, на землі — гроші».

Щоправда, Паруйр забував одну «незначну» обставину: народ склав ці прислів’я зовсім за інших умов і порядків. А тепер і люди іншими стали, і мета грошей зовсім інша…

І тільки останнім часом Паруйр починав розуміти, що грішми не від усього можна відкупитися.

Що робити? До кого звернутись? Не змінилось би становище голови Арута, можна було б на нього покластись, але його дні вже скінчились, у колгоспі тільки й чекають загальних зборів… Пропав тоді Паруйр.

Отакі гіркі думки полонили комірника Паруйра, коли його машина проїжджала повз Барсову ущелину. І якраз тоді він помітив на схилах у темряві рухливі вогні. «Що за диво?» — з острахом подумав комірник і, очевидно перехрестився б, якби поряд не сидів шофер.

— Сероб, що це за вогні бігають там, у горах? Га? — спитав він злякано.

Шофер засміявся.

— Які там вогні? Тобі здалося.

Але машину зупинив. Обидва вийшли й довго вдивлялися в темряву, проте більше нічого не побачили.

— Кажу, привиділось тобі… Прочитай молитву, що (відганяє злих духів, і твоїм очам більше нічого не здаватиметься, — пожартував шофер і поліз у кабіну. «Мабуть, починаю божеволіти. Занадто багато думаю», — крутилося в голові Паруйра.

Машина рушила.

До самісінького села Паруйр не промовив і слова, але вогники, що мерехтіли на схилах гір, не давали йому спокою.

В селі Паруйр нікому не сказав, що бачив, побоявся — глузуватимуть. І тільки через кілька днів розповів про це своїй дружині. Та розказала сусідці, сусідка — приятельці. Так сільський «бездротовий телефон» протягом дня розніс чутку про вогники на схилах гір Барсової ущелини по всьому колгоспу.

Почув про них і Арам.

— Ет, від страху Паруйру казна-що привидиться! — безнадійно махнув рукою мисливець. — Боязкий він.

Вогні, що промелькнули вночі в горах, могли б показати людям справжній шлях, де шукати дітей. Проте їв селі не знайшлося нікого, хто б повірив Паруйру. Речі, знайдені в руслі потоку, здавалося, беззаперечно доводили, що юних натуралістів захопила вода. І навіть батьки, серця яких щеміли від болю змушені були примиритися з своїм горем, хоч і не втрачали надії.

Розділ дев'ятнадцятий

Про те, як загублені шукають загубленого

Спочатку Шушик кликала Ашота, але той не озивався, і дівчина вирішила, що він навмисне мовчить.

— Не відповідає, думає налякати мене, помститися… — говорила вона.

Проте незабаром дівчина почала хвилюватись.

— Що ж робити, Саркіс? Чи не піти й нам за ним? — тривожно спитала Шушик.

Саркіс був не менш занепокоєний. Раніше він байдуже сказав би: «А яке мені діло? Як пішов, так нехай і повертається». А тепер… Ні, тепер, після всіх пригод, слово товариш зовсім по-новому звучало в серці Саркіca. Звичайно, певну роль відігравав і страх перед новим невідомим лихом. Він, цей страх, підказував: підтримай товариша, щоб завтра і він тебе підтримав, допоміг тобі… Але це вже не було тільки егоїстичним розрахунком. І саме це нове розуміння підказало Саркісу вчинок, на який раніше він не наважився б. Запаливши дві смолисті скіпки, хлопець пішов у печеру вигукуючи:

— Ашот! Ашот!

Голосним криком він хотів розвіяти свій страх.

Притискуючи до грудей оберемок гілок, за Саркісом увійшла в печеру й Шушик, весь час натикаючись на кістки.

Нерівне світло смолоскипів танцювало по стінах і відкидало від Саркіса довжелезну тінь. І сам він, худий, високий, скидався на тінь. «Яким він став сміливим!» — дивувалась Шушик, не розуміючи, що не сміливість вела Саркіса вперед, а внутрішній поклик відплатити добром за добро. Це прагнення допомогти комусь він відчував уперше в житті.

Там, де шлях розгалужувався, Саркіс нерішуче зупинився. Куди пішов Ашот — ліворуч чи праворуч?..

— У тебе вогонь гасне… На, візьми нову скіпку, — прошепотіла Шушик. Вона чомусь боялась голосно розмовляти і щоразу, коли Саркіс гукав Ашота, здригалася.

Поки Саркіс брав у Шушик скіпку й намагався розпалити нею свою, погасли обидві.

Спочатку Саркіс і Шушик не могли навіть розгледіти