Читати книгу - "Оріноко"

уник пострілів і ударів. Блискавично прорвався через ланцюг наших воїнів. Повний свіжих сил, нестримний, він летів як стріла. По ньому стріляли, але все безрезультатно, Дабаро мчав у нашому напрямку.

Коли він помітив мене, його очі запалали вовчим блиском. Він підскочив до мене, замахнувшись ножем убивці. Хвилину тому я поставив збоку свій мушкет ї тепер хотів схопити його, але вже не було коли. Вихопивши з-за пояса пістолет, я націлився йому в груди, потягнув за спуск. Осічка. Дабаро засміявся глузливо.

Я швидко вихопив ніж, та раптом мене випередила Лясана. Вона тримала в руці малий ціпок і кинула його в шаленця. Влучила Дабаро в голову і трохи приголомшила його. Я підбіг і кулаком ударив його межи очі. У Дабаро випав ніж, коліна заломилися. Його оточили інші, щоб розтрощити йому череп. Я стримав їх.

— Його треба взяти живцем! — закричав я. — Зв'язати!

Мій наказ був прийнятий неохоче, але його виконали.

Я ніжно глянув на Лясану. Вона ще не отямилася від хвилювання і все ще тремтіла.

— Скільки разів, — пробурмотів я до неї, немов розгніваний, — скажи, скільки разів я буду завдячувати тобі своїм життям?

— Стільки разів, — відповіла вона лагідно, — скільки треба буде.

Тимчасом знищили останніх акавоїв, і раптом настала глуха тиша. Всі замовкли, ніби були смертельно змучені тяжкою працею. І серця наші заспокоїлись, і все завмерло, а в голові відчувалась якась болюча пустка. Очі і вуха говорили, що кошмар одійшов, небезпека минула, але в той же час це не доходило до свідомості: розум не вірив, не довіряв очам.

Тільки тепер усе напруження, яке ми переживали протягом багатьох днів і ночей, випливло назовні, і нас охопила така втома, що ми ледве трималися на ногах. Я наказав Оронапі якнайшвидше приготувати нам їжу. Коли ми снідали, я провів нараду з вождями варраулів, а також з аравакськими старшинами, до яких зараховував моїх молодих друзів Арнака та Вагуру, і швидко давав їм необхідні доручення. Я не забув про негайну висилку до Манаурі варраульської ітауби із звісткою про перемогу і з запевненням, що настав мир над Іта-макою і Оріноко. Крім цього розбитого загону акавоїв, тут, на півночі, їх більше не було. А загін налічував їх близько ста чоловік. Як виявилося, чотирнадцять чоловік ми взяли в полон, а решта загинули.

— Що робитимемо з полоненими? — запитав мене Оронапі.

— Хіба я знаю? — щиро відповів я. — Морока.

— Їх треба покарати, вони хотіли нас знищити. Але ти не любиш вбивати полонених?

— Ні.

— То продамо їх у неволю.

— Кому? Іспанцям?

— Ні, на той великий англійський корабель, що кілька днів тому припливав до нас… Нехай він завезе їх далеко на північ.

Можна було й так вирішити справу з полоненими, але признаюсь, що це мені не дуже подобалося. Зрештою, страшна втома притуплювала будь-яку живу думку, і всі спірні питання ми постановили вирішити пізніше. Отже, віддавши полонених у руки варраулів, ми пішли спати.

Узи дружби і братерства, які в дні великого випробування зблизили нас ще більше, узи довір'я тривали навіть під час сну: в кількох відведених нам хатах ми лежали один біля одного — індійці, негри і білий разом, чоловіки й жінки, зв'язані спільною працею і спільною перемогою. І кожний з нас, ніби ще не вірячи тому, що ми зробили, за старою звичкою спав, поклавши руку на зброю.

26
СВІТАНОК У ПУЩІ

Нас збудив недалекий гарматний постріл. Був світанок. Ми проспали без перерви більше двадцяти годин. Прокинулися в бадьорому настрої, але голодні, як вовки.

До нас прибіг схвильований Оронапі.

— Приплив великий англійський корабель і зараз стає на якір біля нашого острова! — повідомив він. — Що робити?

— Люб'язно їх привітати! — відповів я. — Це наші друзі! Але раніше накажи нагодувати нас!

Не встиг я поїсти, як мене повідомили, що капітан Повелл зійшов на берег, а Оронапі зустрічав його урочисто, за всіма правилами церемоніалу, який був заведений над Оріноко. Я дав на допомогу головному вождеві як перекладачів Арнака і Вагуру, а також і Фуюді. Повелл, роздратований довгою вітальною церемонією, ввічливо, але рішуче вибачився перед Оронапі і звернувся прямо до Арнака і Вагури, щоб ті показали йому острів і розповіли, що тут діється. Через чверть години ми зустрілися біля хатини, і капітан, вітаючись, вигукнув до мене захоплено:

— Бобер, Well, хай тобі чорт! Нема про що й говорити, добродію. Ти багато зробив. У даному разі навіть Мальборо або Френсіс Дрейк[11] не показали б себе краще. Ти дав доброго прочухана акавоям. Не одне покоління пам'ятатиме ім'я Білого Ягуара… Матері будуть твоїм ім'ям лякати своїх неслухняних дітей. І справді, ніхто не вийшов з пастки, жодна жива душа?

— Наскільки мені відомо, ніхто…

— Goddam you! Це називається — чиста робота! Ти знаєш, добродію, що це значить? Молодий чоловіче! Ти усвідомлюєш собі, що ти зробив?

— Звичайно, ні! — сказав я весело. — Я не мав ще часу подумати.

— Смійся, смійся! А я знову скажу тобі: іспанці слабкі в нижній течії Оріноко і тут ледве тримаються, нарешті, вони поважатимуть тебе! А акавоїв ти вже так відлупцював, що вони не наважаться більше сюди й з'явитися. Твої індійці тепер підуть за тобою у вогонь і воду, вони в твоїх руках. Словом, Джон Бобер, ти єдиний володар нижнього Оріноко. Тепер тільки від тебе залежить, чи ти закріпиш свою владу, покликавши на допомогу англійський уряд.

— Ага, це стара пісня з шарманки! Вона ще й досі жива?

— О, щоб ти знав: жива! І житиме до тих пір, поки не стане реальною біля гирла цієї річки! А добродій