Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

вже на півмилі вниз. Тут проходив найдужчий потік, але він перемагав коловороти, і це зробило пліт дещо тривкішим.

Джон Манглс і Вільсон знов узялися за весла й спробували скерувати пліт навкіс через Снові. Вони стали наближатися до лівого берега й були вже за якихось п’ятдесят брасів од нього, коли раптом стернове весло Вільсона зламалось навпіл. Нічим не стримуваний пліт знов підхопила течія. Джон Манглс, ризикуючи зламати й своє весло, намагався скерувати його до берега. Вільсон допомагав йому закривавленими руками.

Врешті вони домоглись свого, і пліт після більш ніж півгодинної переправи налетів на стрімкий лівий берег. Од дужого поштовху мотузки тріснули, колоди розсунулися, й вода ринула, шумуючи, на пліт. Мандрівники ледве встигли вхопитися за звисле гілля прибережних кущів. Похапцем витягли на крутий берег Мюльреді й напівпромоклих жінок. Врятувалися всі, але чимало харчів і зброю, за винятком майорового карабіна, віднесло водою на уламках плоту.

Мандрівники опинилися за тридцять п’ять миль од найближчого міста - Делегіта, серед дикої відлюдної глушини вікторіанського прикордоння. Це незаселений край, де не було ні колоністів, ані скватерів, хіба що самі грабіжники.

Вирішили не длятися й вирушати негайно. Мюльреді бачив - він стане всім на заваді, і просив залишити його тут очікувати вислану з Делегіта допомогу.

Гленарван на це не пристав. Вони могли дістатися до Делегіта не раніше як за три дні, на узбережжя - за п’ять, тобто тільки 26 січня. А «Дункан», напевно, покинув Мельбурн днів десять тому. Що важили тепер цих кілька годин затримки?

- Ні, мій голубе,- сказав Гленарван,- я нікого тут не залишу. Зробимо ноші й понесемо тебе по черзі.

Ноші змайстрували з евкаліптового гілля, вкрили його листям, і хоч-не-хоч Мюльреді довелось на них лягти. Гленарван забажав першим нести свого матроса. Він узявся за ноші з одного кінця, Вільсон - з другого, і загін вирушив.

Яке сумне видовище, як нещасливо закінчилась ця подорож, що мала такий добрий початок! Тепер мандрівники вже не розшукували Гаррі Гранта. Цей суходіл, де його не було, де він ніколи й не був, загрожував стати рокованим для тих, хто прагнув знайти тут його сліди. І коли відважним мандрівникам пощастить дістатися до австралійського узбережжя, вони не знайдуть там навіть «Дункана», щоб на ньому повернутися на батьківщину!

Перший день подорожі минув у гнітючому мовчанні. Кожних десять хвилин змінялися ті, хто ніс пораненого, і ніхто не скаржився на втому, хоч вона ще й більшала через нестерпну спеку.

Пройшовши лише п’ять миль, стали увечері табором у гайку камедних дерев. Повечеряли рештками врятованих од води харчів. Надалі всі надії покладали тільки на майорів карабін.

Спали кепсько, до того ж уночі пішов дощ. День ніби десь забарився. Ледве дочекалися ранку й знову рушили в дорогу. Майорові не випало жодної нагоди хоч раз бахнути з рушниці. Цей лихий край гірший за пустелю, бо його уникали навіть звірі. На щастя, Роберт знайшов гніздо дрохви, а в ньому - дванадцятеро величезних яєць, котрі Олбінет одразу ж заходився пекти в гарячому приску. Ці печені яйця та ще кілька пучечків зірваного в ярку портулакового зілля - ото й увесь сніданок 22 січня.

Дорога ставала дедалі важча: піскуваті рівнини поросли, немов наїжачились, колючою травою «спініфекс», що її в Австралії звуть «їжатка». Вона роздирала одіж на клоччя, а ноги - в кров. Однак відважні жінки не скаржились; вони мужньо йшли вперед, подаючи іншим приклад, підбадьорюючи то одного, то другого поглядом чи словом.

Увечері зупинились під горою Булла-Булла, на березі невеликої річки Юнгалла. Вечеря була б дуже вбога, якби Мак-Наббс не підстрелив, врешті, земляного щура, який зажив тут доброї слави за свої поживні якості. Олбінет засмажив тварину і всі шкодували тільки за тим, що вона завбільшки не така, як баран.

23 січня мандрівники, потомлені, але сповнені енергії, знову пустилися в дорогу. Обминувши підніжжя гори, вони попрямували довжелезними луками, вкритими шпичкуватою травою, котра скидалася на китовий вус. Колючки щільно переплелися між собою, створивши живий заслон гострих багнетів; дорогу крізь них прокладали сокирою або вогнем.

Цього ранку про снідання й мови не мовилось. Ніщо, здавалось, не могло бути безживніше, ніж ця неродюча земля, всіяна кварцовими уламками. Люди знемагали не тільки з голоду, але й зі спраги. Їхні тортури були ще дошкульніші через безжальну спеку. За годину ледве робили півмилі. Якби ця нестача води й харчів тривала до вечора, вони попадали б на дорозі й вже не звелися б.

Та коли людині всього бракує, коли вона опиниться у важкій скруті й відчуває, що вже дійшла краю,- її рятує щасливий випадок.

Мандрівників напоїли коралюваті кущі цефалоту, які зустрілись їм дорогою,- на його вітах гойдались квітки-келихи, повні живодайної вологи. Вдовольнивши спрагу, вони відчули: до них повертається життя. А за харч їм послужила рослина, що нею живляться тубільці, коли вони не можуть добути ні дичини, ні комах, ні вужів. Паганель знайшов її в якомусь висхлому річищі; про чудові властивості цієї рослини він знав од колег з Географічного товариства.

Це безквіткова рослина нарду, та сама, що підтримувала життя Берка й Кінга в пустелях Центральної Австралії. Під її листям, схожим на листя конюшини, ростуть сухі спори, завбільшки як сочевиця. Ці спори розмололи між двома каменями й дістали своєрідне борошно. З нього випекли простацьку хлібину й так-сяк затамували голод. В цьому місці нарду росло дуже рясно, й Олбінет настачив його на кілька днів.

Наступного дня, 24 січня, Мюльреді спромігся частину дороги пройти пішки. Рана його вже загоїлась. До Делегіта лишалось не більше десяти миль, і надвечір вони стали табором під сто сорок дев’ятим градусом довготи на самісінькій межі провінції Новий Південний Уельс. Дрібна пронизувата мжичка безперестанку сіялась кілька годин, мов із сита, сховатись було ніде, та врятував становище Джон Манглс, який випадком натрапив на піврозвалену хижку з гілля й соломи, покинуту дроворубами. Мандрівники мусили задовольнитися цією жалюгідною халупою. Вільсон хотів розкласти багаття, щоб спекти хліба, й назбирав чимало хмизу, який валявся навколо. Але розпалити вогонь він так і не спромігся, бо в дереві було забагато галунових речовин. Це було вогнетривке дерево, про нього згадував Паганель у своєму переліку різних австралійських див. Отож довелося перебутися без вогню, без хліба й переспати в мокрій одежі. А птахи-пересмішники, заховавшись у верховітті, здавалось, глузували з цих невдах подорожніх.