Читати книгу - "Третій фронт"

Я зі своїх переможних мрій подивився на нього, побачив вираз його обличчя й одразу зрозумів, що зарано радів.

— Що?

— Та нічого, нічого, все добре.

— Кажи.

— Та все добре, ми перемогли, наступаємо! Україна врятована і…

— Кажи! — Я вчепився у нього поглядом і побачив хвилювання. Мабуть, уперше за весь час нашого знайомства.

Він подивився на мене, ніби собака, якій перебило хребет. Він боявся говорити, не хотів, утік би чи сховався, але я не відпускав його поглядом.

— Її вбито, — тихо прошепотів він. І в моїй голові стався вибух. Укотре за цей клятий день я знепритомнів.

(Більше про Четверга Загорулька можна прочитати в романі «Одного разу на Дикому Сході», а також у книжках «Найкращий сищик імперії на Великій війні» та «Найкращий сищик і південна перлина імперії». Про Афродіту Клейнміхель можна прочитати у книзі «Найкращий сищик та падіння імперії»).

Розділ 18

Помста

Я розплющив очі й дивився у небо. Блакить, жодної хмарини. Лежав на великій галявині, прикритий кітелем Бухгалтера. Подумав, що не відчуваю ані ноги, ані боку. Боліло серце. Сів.

Бухгалтер був поруч.

— Ну як ти? — спитав з винуватим поглядом, наче справді був у чомусь винний.

— Я знищу їх.

— Кого?

— Корпорацію.

— Вона тут до чого?

— Вона вбила Білу вбивцю.

— Ні, це кремлядь, росіяни! Їх знайшли! Вони хотіли захопити Білу вбивцю, щоб вплинути на тебе. Вона не здалася, відстрілювалася, і її вбили.

— Їх теж убили? Тих росіян?

— Так, — здивовано відповів Бухгалтер. — Звідки ти знаєш?

— А що тут знати? Їм же непотрібні були свідки. Свідків знищили, трупи ж зайвого не скажуть, на них можна що завгодно навішати.

— У них були російські документи і зброя.

— Ага, а щиросердного зізнання в кишені не було? — я скривився.

— Ти думаєш, про росіян вигадали?

— Я впевнений.

— Але чому?

— Тому, що корпорація хотіла її вбити. І вбила.

— «S. S. А.» публічно відмовилася від претензій до Білої вбивці.

— Не можна вірити шахраям. Вони не відмовилися, вони пам’ятали, коли змогли — вбили, а тепер прикрилися кацапами. Але мене вони не обдурять.

— Слухай, але в тебе немає жодних доказів!

— Ось тут мій доказ. — Я постукав себе по серцю. — Аж пече. Бухгалтер зітхнув.

— Що ти збираєшся робити?

— Знищити їх. Усю корпорацію, особливо Богославського, який мстився за свою відрізану руку.

— У них тисячі бійців охорони.

— Мені насрати.

— Але… — Бухгалтер засопів, потім кивнув. — Мабуть, ти правий. Це вони. Чортові діти. От нахера їм треба було лізти в залупу? Для чого?

— Ці хлопці не вміють зупинятися. Вони звикли перемагати, захоплювати, забирати, ламати через коліно, нищити, якщо хтось заважатиме. У них не було гальм. Бо держави у нас не існує, суспільства теж. Корпорація може все купити і всіх залякати. Ніхто не насмілиться піти проти них, а якщо насмілиться, житиме недовго і нещасливо. Вони звикли думати, що можуть усе. Я для них ніхто, клоп, яким можна зневажати. Вони хотіли вбити її і вбили. А мене розраховують або залякати, або обдурити, або прибрати. Весь їх асортимент дій. Тварюки. — Я плюнув. — Обставини загибелі відомі?

— Її оточили. У приватному будинку на околиці Ірпеня. Закидали будинок гранатами, він почав горіти. Був підземний хід, вона намагалася втекти ним, але там вибухнула міна. Міліція знайшла лише рештки. Аналіз ДНК показав, що вони належать Білій убивці. Оголосили план «Перехоплення», корпорація пообіцяла мільйон доларів за інформацію про нападників. Їх знайшли біля білоруського кордону, спробували затримати, але ті почали відстрілюватися, їх посікли з важкого кулемета. У машині знайшли російські документи та зброю.

— Я знищу їх. — Коли я говорив це, мені ставало трохи легше. — Знищу.

— Тебе шукають. Президент підписав указ про нагородження тебе званням Героя України. Сьогодні вже кілька разів літали гвинтокрили з гучномовцями, сповіщали, що тебе чекають у Києві. На Донбасі наші почали наступ. Кажуть, війна за тиждень-два може скінчитися, бо російська армія зазнала вчора надто великих втрат, аби втручатися.

— Мені потрібно до Києва.

— Спробуємо туди дістатися.

— Ні, я сам, це вже моя особиста справа. Війна закінчилися, третій фронт переміг, ти маєш право на демобілізацію. Їдь до своїх і сховайся з ними. І від наших, і від кремляді, від усіх.

— Ні, Владюшо, нікуди я не піду. Буду з тобою до кінця.

— Не дури, Бухгалтере, це моя війна.

— Ти ледь ходиш. Вони просто знищать тебе!

— Бухгалтере, я дуже хочу, щоб бодай один із нас став щасливий. Залиш мені зброю і йди. Спробуй виїхати до своїх і пожити. Ти зробив усе, що міг, для країни, ти дуже допоміг мені, ти — герой, справжній герой, я дуже вдячний тобі й наказую просто зараз залишити службу. А за мене не хвилюйся.

— Владюшо, у нас зараз наче сцена з поганого кіно. Бракує тільки розплакатися і обійнятися. Я висловив свою позицію, ти почув. Ну і все.

Я кивнув. Не силою ж було мені його гнати. Все — то все.

— Тоді дранг нах Київ.

— Дороги перекриті, але щось вигадаємо.

— Не треба нічого вигадувати. Я попрошу Людину борщу. Тільки темряви треба дочекатися, аби не лякати посполитих.

Близько півночі ми були в Києві. Висадилися на Олеговій горі, злізли на Поділ, викликали таксі, поїхали на Борщагівку. Там вийшли раніше, ніж треба, Бухгалтер носив мене темними вулицями. Нарешті звичайна панельна дев’ятиповерхівка у спальному мікрорайоні. Піднялися на шостий поверх, я натиснув на дзвінок. Не відчиняли.

— Плечем можеш? Тільки без шуму! — попросив Бухгалтера. Той вибив, легко і більш-менш тихо, бо двері були наче з фарбованого картону. Зайшли всередину. Квартира була порожня. Я наказав світло не вмикати. Дві кімнати, старі, ще радянські меблі.

— Чия це квартира? — спитав Бухгалтер.

— Не знаю. Адресу дала Біла вбивця, сказала, що тут можемо пересидіти. За шафою мусить бути сейф, перевір.

Бухгалтер підклав під ніжки шафи капці й тихенько пересунув. Сейф був, я назвав пароль. Бухгалтер відчинив, присвітив.

— Тут ноутбук, готівка, кілька пістолетів, гранати і якийсь лист.

— Лист дай мені, — наказав я і відчув, як затремтів голос. Я плакав. Бухгалтер подав лист і ліхтарик.

Розірвав конверт. Невеличкий аркуш паперу, її почерк. Я знав почерк Білої вбивці. «Привіт. Пароль сусідського вайфаю serseya_fuck. Коньяк можеш пити. Пиши, якщо потрібна допомога».

Мені перехопило горлянку.

— Владюшо? — тихо спитав Бухгалтер. Мене підкидало, наче в лихоманці. Зуби цокотіли.

— Дай коньяк! — ледь прошепотів.

— Який конь… — почав було Бухгалтер. Мабуть, не хотів, щоб я напився. А я заревів.

— Дай!

Кивнув, подав мені пляшку. Я відкоркував і зробив кілька