Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Глава 58

Лєра

— Вагу набираєте чудово, — хвалить лікар на черговому візиті.

— Так, мені навіть здається, що забагато, — відповідаю з усмішкою, прикладаючи руку до живота.

— Не забагато, ви дуже схудли. Вам корисно трохи перебрати.

— Добре, — киваю, заспокоюючись.

Статті з інтернету мені зовсім не допомогли. Я тільки розхвилювалася, усвідомивши, що за місяць після того, як дізналася про вагітність, набрала три кілограми, у той час як за всі дев’ять місяців потрібно набрати максимум вісім-десять. Статті з мережі лякали важкими пологами й навіть патологіями в дитини. Добре, що все індивідуально й загальноприйняті норми до мене не мають стосунку.

— Намагайтеся не хвилюватися й менше читайте статті з інтернету, — ніби підслухавши мої думки, каже мій лікар-гінеколог Майк. — Там чого тільки не напишуть. Пам’ятаю, випадок був. Дівчина на сьомому місяці вагітності відмовилася від вуглеводів, щоб не набрати більше ніж вісім кілограмів. Як підсумок — плід цілий місяць не отримував життєво важливі продукти, відповідно, й організм матері виснажувався.

— І що? — злякано запитую я.

— У підсумку все добре закінчилося, але на восьмому місяці пацієнтка замість того, щоб радіти своїй вагітності, провела її в стінах лікарні під крапельницями. Напевно, я не втомлюся повторювати, що найкраще для матері і її дитини — спокій, правильне харчування і приємні враження.

— Щиро дякую. Я дійсно начиталася статей з інтернету.

— Ось і дарма. Я ж казав, що завжди на зв’язку. Телефонуйте в будь-який час.

— Незручно, — відповідаю чесно. — Почуваюся профаном, тому лізу в пошуковик, щоб не відривати вас від роботи.

— Це і є моя робота. До того ж ви так відповідально ставитеся до своєї вагітності. Якби всі матусі так, нам би взагалі роботи не залишилося.

Майк дивиться на мене з усмішкою, затримується поглядом, від чого я вкриваюся рум’янцем. Складається враження, що Майк мною цікавиться, проте ж це не може бути так? Я його пацієнтка, а він усього лише мій лікар.

— Ви дуже цікава, Валеріє, — робить Майк комплімент. — Захоплююся вашим здібностям не ставити питання людині, яка ними займається.

— Вибачте, — кажу тихо. — Але я і книг накупила. А там теж пишуть про вісім і десять кілограмів.

— Я б вас не обманював, Лєро, — цілком серйозно говорить Майк. — Вам потрібно було набрати вагу. До того ж ви ж дотримувалися правильного харчування?

— Майже, — відповідаю чесно. — Цими вихідними з’їла два шматки піци.

Майк сміється, закочує очі й хитає головою. Я ж мимоволі усміхаюся, а потім теж починаю сміятися, усвідомлюючи, як безглуздо збоку виглядає моє зізнання. Два шматки піци — єдине, що я собі дозволила за місяць. Та й то, тому що просто не змогла втриматися. Оля купила, притягла додому, а мені забракло сили волі, щоб перебороти бажання.

— Лєро, — Майк якось різко перериває наші веселощі, звертаючись до мене занадто серйозно. В цю мить я раптом усвідомлюю, що мова піде не про мій огляд.

— Так?

— Сходиш зі мною на побачення?

Від такого різкого повороту подій я не знаходжу, що відповісти. Усмішка сповзає з моїх губ, а погляд блукає підлогою, тому що дивитися на Майка стає якось ніяково.

— Пробач, що я так… прямо. Ти просто… викликаєш захват, як жінка й матір. Й особистість ти дуже цікава. Ти сподобалася мені першого ж дня, як прийшла, але я все не знаходив у собі рішучості запропонувати тобі сходити зі мною на побачення.

— Я… Майк.

Я все ще почуваюся дурепою. Усе красномовство, якщо воно й було, випаровується. Я несила йому відмовити, але й погодитися теж не можу. Не тому, що не хочу. Майк страшенно цікавий чоловік, до того ж привабливий. Повністю занурена в проблеми, я якось не відразу звернула увагу на його гарну усмішку, щирий погляд карих очей, які підкупають, і правильні риси обличчя. Водночас його зовнішність чисто чоловіча без домішки жіночності.

— Я все розумію, — киває він. — Рекомендації я написав, зустрінемося за два тижні.

Я відчуваю, що маю щось сказати, якось виправдатися, але просто не знаходжу слів. За минулий рік я не те, що відвикла відмовляти чоловікам, я взагалі, виявляється, не знаю, як із ними розмовляти. Не розумію, що маю сказати, щоб якось згладити розчарування відмовою.

— Дякую, — я ледь помітно усміхаюся і підводжуся.

Слів не знаходжу, а тому вирішую промовчати. Просто прощаюся й залишаю кабінет Майка, хоча відчуваю, що ось так — неправильно.

Вдома Оля тільки підтверджує моє відчуття якоїсь недомовленості й неввічливості.

— А чому, власне, ти йому відмовила? — запитує подруга, здивовано дивлячись на мене.

— Як це чому? Моя вагітність тебе не бентежить?

— Мене? Ні. І його, як видно, теж. Сама подумай, Лєро, він веде твою вагітність, він знає, що в тебе немає чоловіка. І він пропонує тобі піти на побачення. Що взагалі за сумніви? Звідки вони?

— Мені не потрібні стосунки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍