Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

class="p">— Прогулянка сюди тобі на користь, — мовила вона веселим тоном без крихти співчуття й жестом покликала мене всередину, а тоді замкнула за мною двері на засув. У кімнаті пахло…

Я понюхав і запитав:

— Що це?

Її лице стало сумним.

— Мала бути груша.

Я поклав футляр із лютнею й дорожню торбу та сів за письмовий стіл Деві. Хай як я старався втриматися, погляд сам собою потягнувся до обвугленого чорного кільця.

Деві трусонула солом’яним волоссям і зазирнула мені в очі.

— Не хочеш повторного двобою? — запитала вона, вигнувши вуста. — Я все одно можу помірятися з тобою силами, хоч із ґрамом, хоч без. Можу помірятися з тобою силами навіть глибоко вві сні.

— Визнаю, що зацікавився, — сказав я. — Але замість цього маю займатися справами.

— Чудово, — промовила вона. — Ти справді збираєшся сплатити мені все? Нарешті знайшов собі покровителя?

Я хитнув головою.

— Однак у мене з’явилася надзвичайна можливість. Шанс дістати справді гарного покровителя, — трохи помовчав. — У Вінтасі.

Вона здійняла брову.

— Далеченько, — з наголосом вимовила Деві. — Я рада, що ти зайшов сплатити свій борг, перш ніж поскакати на інший бік світу. Хто його знає, коли ти вернешся.

— Це точно, — погодився я. — Однак у фінансовому плані я опинився в дещо дивному становищі.

Деві захитала головою, перш ніж я договорив.

— Однозначно ні. Ти вже завинив мені дев’ять талантів. Я не позичатиму тобі ще грошей у день твого від’їзду.

Я підняв руки, неначе захищаючись.

— Ти неправильно зрозуміла! — запевнив я, відкрив гаманець і висипав на стіл таланти та йоти. Вивалився й перстень Денни, і я зупинив його, перш ніж він скотився з краю столу.

Я показав на купку монет перед собою — трохи більше, ніж тринадцять талантів.

— Це всі гроші, які в мене є, — пояснив я. — На них мені треба доволі швидко дістатися Северена. Подолати тисячу миль із гаком. А це проїзд щонайменше на одному кораблі. Харчі. Проживання. Гроші на карети чи користування поштою.

Називаючи кожен пункт із цього переліку, я пересував відповідну суму з одного боку столу до іншого.

— Нарешті прибувши до Северена, я муситиму купити собі одяг, який дасть мені змогу перебувати при дворі, не скидаючись на музиканта-обірванця, яким я насправді є, — пересунув іще трохи монет.

І показав на нечисленні монетки, які залишилися.

— Отже, у мене замало грошей, щоб погасити борг перед тобою.

Деві дивилася на мене з-за складених драбинкою пальців.

— Розумію, — серйозно промовила вона. — Треба знайти якийсь альтернативний спосіб погашення боргу для тебе.

— Я думаю ось що, — заговорив. — Я можу лишити тобі заставу до свого повернення.

Її погляд ковзнув униз, до стрункого темного силуету мого футляра з лютнею.

— Не лютню! — швидко сказав я. — Вона мені потрібна.

— А що тоді? — запитала Деві. — Ти завжди казав, що не маєш чого заставити.

— Маю дещицю, — сказав я, попорпався в дорожній торбі й дістав книжку.

У Деві спалахнули очі. А тоді вона прочитала напис на корінці.

— «Риторика і логіка»? — скривилася.

— Те саме, — запевнив я. — Але вона вартісна. Особливо для мене. А ще… — я сягнув у кишеню плаща й дістав ручну лампу. — У мене є це. Симпатична лампа моєї власної конструкції. У неї сфокусований промінь і градуйований перемикач.

Деві взяла її зі столу й покивала самій собі.

— Пам’ятаю цю штуку, — сказала вона. — Раніше ти казав, що не можеш із нею розлучитися через обіцянку, дану Кілвінові. Ситуація змінилася?

Я ясно всміхнувся їй — на дві третини нещиро.

— Насправді саме ця обіцянка робить цю лампу ідеальною заставою, — пояснив я. — Я цілком певен: якщо ти віднесеш цю лампу Кілвінові, він щедро заплатить, просто щоб забрати її з… — я прокашлявся. — Недобрих рук.

Деві знічев’я порухала перемикач великим пальцем — від тьмяного світла до яскравого й назад.

— І це, певно, було б необхідною умовою? Повернути її ­Кілвіну?

— Ти чудово мене знаєш, — відповів я. — Мені аж майже ­ніяково.

Деві знову поставила лампу на стіл поряд із моєю книжкою й поволі вдихнула через ніс.

— Книжка, цінна лише для тебе, — проказала вона. — І лампа, цінна лише для Кілвіна, — Деві похитала головою. — Неприваблива пропозиція.

Я з різким болем потягнувся до плеча, відчепив свиріль таланту й пересунув на стіл і її.

— Це срібло, — пояснив я. — А ще рідкісна штука. Вона забезпечить тобі безкоштовний вхід до «Еоліяна».

— Я знаю, що це таке, — Деві взяла свиріль і уважно її оглянула. А тоді показала пальцем. — Ти мав перстень.

Я заціпенів.

— Не мені його віддавати.

Деві засміялася.

— Він у тебе в кишені, хіба ні? — клацнула пальцями. — Ну ж бо. Покажи його мені.

Я дістав його з кишені, та не передав Деві.

— Я чимало потерпів за нього, — зауважив я. — Цей перстень Емброуз забрав у одного мого друга. Я просто чекаю, коли зможу повернути перстень їй.

Деві сиділа мовчки, простягнувши руку. За мить я поклав перстень їй на долоню.

Вона піднесла її до лампи й нахилилася вперед, замруживши одне око на загостреному личку.

— Гарний камінець, — схвально мовила Деві.

— Оправа нова, — нещасним голосом зауважив я.

Деві обережно поклала перстень на книжку поряд із моєю свиріллю та ручною лампою.

— Ось які умови, — проказала вона. — Я залишу ці речі собі як заставу на твій поточний борг у дев’ять талантів. Цього вистачить на один рік.

— Один рік і один день, — уточнив я.

Вона вигнула кутик рота в усмішці.

— Як казково! Дуже добре. Це відкладе термін сплати боргу на один рік і один день. Якщо ти не встигнеш відплатити мені до завершення цього терміну, ці речі буде втрачено, а наш борг — погашено, — її усмішка стала лихою. — Хоча мене можна вмовити повернути їх в обмін на певну інформацію.

Я зачув подзвін із дзвіниці вдалині й тяжко зітхнув. Часу на торг було обмаль, адже я вже й так запізнювався на зустріч із Трепом.

— Гаразд, — погодився я роздратованим тоном. — Але перстень буде зберігатися в якомусь безпечному місці. Тобі не можна буде його надівати, доки не станеться невиконання зобо­в’язань із мого боку.

Деві нахмурилася.

— Не…

— За цим пунктом я не зрушу з місця, — серйозно промовив я. — Він належить моєму другові. Дуже цінний для неї. Не хотів би, щоб вона побачила цей перстень на чужій руці. Тим паче після всього того, що я зробив, аби забрати його в Емброуза.

Деві змовчала. Її загострене личко набуло похмурого виразу. Я сам зробив похмуре обличчя й перехопив її погляд. Я гарно роблю похмуре обличчя в разі потреби.

Між нами на одну довгу мить розтягнулася тиша.

— Гаразд! — урешті сказала Деві.

Ми потиснули одне одному руки.

— Один рік і один день, — нагадав я.