Читати книгу - "Інститут"

Люк. Від його погляду віяло холодом.

— Для чого?

Тому що зараз це шахи, а в шахах ти ніколи не живеш лише ходом, який зараз зробиш, і навіть не наступним. На три кроки наперед, таке правило. І до кожного по три альтернативи, залежно від дій опонента.

Вона глянула на Тіма, той кивнув:

— Приведи її. В наручниках, якщо доведеться. Ти ж тут закон, врешті-решт.

— Але сама ідея… — промовила вона й пішла.

Тоді зрештою Тім почув сирену. Можливо, навіть дві. Хоча поки ще слабкі.

Люк ухопив його за зап’ясток. Тім подумав, що хлопець виглядає цілком зосередженим, цілком свідомим, але разом з тим до смерті вимученим.

— Мені не можна на цьому спинятись. У них мої друзі. Вони їх тримають у пастці, й ніхто їм не допоможе, окрім мене.

— У пастці в тому Інституті.

— Так. Тепер ви ж мені вірите, правда?

— Було б важко не повірити, після тієї флешки й усього цього. До речі, що там флешка? Вона ще в тебе?

Люк поплескав себе по кишені.

— Місіс Сіґсбі і люди, з якими вона працює, хочуть зробити щось цим твоїм друзям таке, від чого ті стануть як діти в палаті?

— Вони вже це робили, але мої друзі втекли. Здебільшого завдяки Ейвері, а він там опинився, бо допоміг мені. Думаю, це можна назвати іронією. Але я впевнений, що вони знову в пастці. Боюся, Стекгаус уб’є їх, якщо мені на вдасться з ним домовитися.

Поверталася Венді. У руках вона тримала громіздкий пристрій, який Тімові скидався на телефон. Три скривавлені подряпини виднілися на тильному боці долоні з телефоном.

— Не хотіла віддавати. А вона на диво сильна, навіть після кульового поранення.

Венді подала пристрій Тімові й озирнулася через плече. Сирота Енні та Барабанщик Дентон допомагали місіс Сіґсбі перейти вулицю. Хоча вона була бліда й скривлена від болю, жінка опиралася їм, наскільки могла. Близько трьох десятків місцевих Дюпрея тягнулися за ними, з лікарем Роупером на чолі.

— Ось вона, Тіммі, — сказала Сирота Енні. Вона віддихувалася, щоки і скроня світилися червоним від ляпасів місіс Сіґсбі, проте Енні виглядала аніскілечки не засмученою. — Що нам з нею зробити? Думаю, повісити вже не можна, але було б чудово, правда?

Лікар Роупер відклав свою чорну сумку, вхопив Енні за серапе й відтягнув убік, щоб поговорити з Тімом.

— Заради Бога, що ви собі думаєте? Не можна нікуди транспортувати цю жінку! Ви ж її вб’єте!

— Я не думаю, що вона аж так при смерті, лікарю, — зауважив Барабанщик. — Так влупила мене, шо чуть носа не вломила.

Після цього він засміявся. Тімові здавалося, що він ніколи раніше не чув, щоб цей чоловік сміявся.

Венді проігнорувала що Барабанщика, що лікаря.

— Якщо ми збираємося кудись вирушати, Тіме, нам краще поквапитися, перш ніж прибуде поліція штату.

— Будь ласка. — Люк глянув спершу на Тіма, тоді на лікаря Роупера. — Мої друзі помруть, якщо ми нічого не зробимо, я знаю, що кажу. А з ними ще інші, ті, яких вони називають «овочі».

— Мені потрібно в лікарню, — вимагала місіс Сіґсбі. — Я втратила багато крові. І я хочу побачити свого адвоката.

— Писок стули, або я тобі стулю, — відказала Енні й глянула на Тіма. — Вона не так сильно поранена, як хоче здаватися. Кровотеча вже спинилася.

Тім відповів не одразу. Він згадував один день, не так давно, коли їздив у торговельний центр «Вестфілд» у Сарасоті, просто щоб купити взуття, а якась жінка підбігла до нього, бо він був в уніформі. Якийсь хлопець розмахує пістолетом біля кінотеатру, повідомила вона, тож Тім сходив подивитись, і йому довелося прийняти рішення, яке змінило все його життя. Рішення, яке, між іншим, привело його сюди. Тепер йому знову потрібно прийняти рішення.

— Перев’яжіть її, лікарю. Думаю, ми з Венді та Люком заберемо цих двох у невелику поїздочку й подивимося, чи зможемо з усім розібратися.

— І від болю їй щось дайте, — додала Венді.

Тім похитав головою.

— Ні, болезаспокійливе дайте мені. А я сам вирішу, чи вона цього заслуговує.

Лікар Роупер дивився на Тіма й на Венді, наче побачив їх уперше в житті.

— Це неправильно.

— Ні, лікарю, — сказала Енні, яка говорила несподівано м’яко. Вона взяла Роупера за плече і вказала йому на прикриті трупи на вулиці й на відділок з розтрощеними вікнами та дверима. — Оце неправильно.

Лікар на мить остовпів, роздивляючись тіла і розстріляний відділок. Тоді зрештою вирішив:

— Подивимося, наскільки все серйозно. Якщо в неї ще сильна кровотеча або тріснута кістка, я вам не дозволю її нікуди забрати.

«Та дозволиш, — подумав Тім. — Бо ти нас не зупиниш».

Роупер став на коліно, розкрив сумку і дістав пару хірургічних ножиць.

— Ні, — сказала місіс Сіґсбі, задкуючи від Барабанщика. Він одразу вхопив її й притягнув до себе, проте Тім із цікавістю відзначив, що перш ніж Барабанщик це зробив, жінка спокійно стала на поранену ногу. Роупер це також побачив. Він саме підводився, але все одно небагато пропустив. — Ви не проводитимете ніяку польову операцію на мені тут, на вулиці!

— Єдине, на чому я робитиму операцію, це на вашій штанині, — сказав Роупер. — Звісно, якщо не пручатиметесь. Якщо будете, то я вам нічого не гарантую.

— Ні! Забороняю вам…

Енні вхопила її за шию.

— Жінко, я не хочу більше чути, що ти там кому забороняєш. Стій на місці, або нога — то буде останнє, що тебе хвилюватиме.

— Заберіть від мене руки!

— Лише якщо сидітимеш тихо. Інакше я тобі твою шию кістляву прикручу.

— Краще зробіть, як вона каже, — порадила Адді Ґулс­бі. — Енні скаженіє, коли на неї находить.

Місіс Сіґсбі припинила пручатися, мабуть, не лише від страху удушення, а й від утоми. Роупер охайно розрізав її слакси за два дюйми над раною. Штанина обвисла нав­коло кісточки, відкриваючи білу шкіру, сплетіння варикозних вен і щось схоже радше на ножовий поріз, ніж на діру від кулі.

— Ну, дорогенька, — промовив Роупер значно полегшеним тоном. — Біди нема. Гірше, ніж подряпина, але не набагато. Вам, мем, пощастило. Кров уже зсілась.

— Я серйозно поранена! — заверещала місіс Сіґсбі.

— Якщо не заткнешся — точно будеш, — пригрозив Барабанщик.

Лікар протер рану антисептиком, наклав пов’язку й закріпив її застібками-метеликами. Доки він закінчив, здавалося, що все населення Дюпрея, принаймні з околиць, зібралося подивитись. Тім тим часом роздивлявся телефон. Від натиску бічної кнопки загорівся екран, на якому світилося повідомлення «РІВЕНЬ ЗАРЯДУ 75%».

Він знову вимкнув його й подав Люкові.

— Поки що тримай у себе.

Коли Люк поклав телефон у кишеню з флешкою, якась рука смикнула його штани. То був Еванс.

— Тобі варто бути обережним, юний Люку. Це якщо ти не хочеш нести відповідальність.

— Відповідальність за що? — запитала Венді.

— За кінець світу, міс. За кінець світу.

— Заткнись, ідіоте, — гаркнула місіс Сіґсбі.

Тім над цим замислився. Тоді обернувся до лікаря.

— Я не до кінця