Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Закладаюся, він — хороший стоматолог, а особливо подобається дітям.

— Я зав’язую з «чирвою», — сказав я.

Скіп не відповів.

— Не знаю, чи ще не пізно підтягнутися так, щоб зберегти стипендію, та все одно спробую. Хоч би там як, мені байдуже. Не в довбаній стипендії річ.

— Розумію. Річ у них, чи не так? У Ронні й усіх інших.

— Гадаю, не тільки в них. — Сутеніло і надворі стало так холодно — холодно, вогко і паскудно. Здавалося, літа не буде вже ніколи. — Мені не вистачає Керол, старий. І чому вона тільки повинна була піти?

— Не знаю.

— Коли він упав, там нагорі була справжня дурка, — сказав я. — Не студентський гуртожиток, а натуральна тобі клята дурка.

— Ти теж сміявся, Піте, як і я.

— Я знаю, — відповів я. Може, якби я був сам, то не сміявся. І зі Скіпом, гадаю, теж, якби ми були тільки вдвох. Утім хтозна? Від того, що сталося, нікуди не дінешся. А я весь час згадував Керол і тих хлопців з битою. А ще згадував Нейтів погляд, неначе я і презирства не гідний. — Знаю.

Деякий час ми йшли мовчки.

— Гадаю, я зможу пережити, що сміявся над ним, — вів я далі, — але не хочу прокинутися в сорок років і не мати, що згадати, коли діти питатимуть, як було в коледжі. Окрім Ронні Мейленфанта з його польськими анекдотами і бідного ідіота Макклендона, в якого поїхав дах і він вирішив накласти на себе руки, наковтавшись дитячого аспірину. — Я пригадав, як Стоук Джонз крутився на своїй милиці, й мене пробило на сміх, пригадав, як він, наче викинутий на берег, лежав на оглядовому столі в медпункті, й мене пробило на плач. І знаєте що? Скільки я можу судити, це було точнісінько те ж саме почуття. — Просто мені через це погано. Зовсім мерзенно.

— І мені, — промовив Скіп. Довкола нас лив дощ, пронизливий і холодний. Вікна Чемберлен-голлу світили яскраво, але не особливо втішливо. Я розгледів на траві жовту парусину, яку копи прикріплювали до стіни, а над нею розмиті обриси виведених балончиком літер. Їх змивав дощ. До наступного дня від них майже нічого не залишилося.

— Як був малим, завжди уявляв себе героєм, — промовив Скіп.

— І я теж, хай йому грець. А хто з дітей уявляє себе в юрбі лінчувальників?

Скіп поглянув на свої мокрі черевики, тоді на мене.

— Можна я буду кілька тижнів вчитися разом з тобою?

— Скільки захочеш.

— Ти справді не проти?

— Чому, бляха, я маю бути проти? — я старався говорити невдоволено, бо не хотів, щоб він зрозумів, яке полегшення, майже збудження мене охопило. Тому що це могло спрацювати. Помовчавши, я запитав: — А це інше… Гадаєш, ми впораємося?

— Не знаю. Можливо.

Ми майже дійшли до північних дверей, та, перш ніж увійти, я вказав на розмиті літери.

— Може, декан Ґарретсен і цей тип, Еберсоул, спустять усе на гальмах? Фарба Стоука ще не встигла висохнути. До ранку все змиє.

Скіп похитав головою:

— Не спустять.

— Але чому? Звідки така впевненість?

— Тому що Дірка їм не дозволить.

Звичайно ж, Скіп виявився правий.

37

Уперше за багато тижнів вітальня на третьому поверсі на деякий час спорожніла. Мокрі як хлющ картярі сушились і перевдягалися. Багато з них клопоталися про справу, яку в приймальні медпункту запропонував Скіп Кірк. Утім, коли ми з Нейтом і Скіпом повернулися з вечері, у вітальні знову вирувало життя: три столи були зайняті, гра в розпалі.

— Гей, Райлі, — гукнув Ронні, — Твіллер он каже, що має з кимось разом вчитися. Якщо сядеш на його місце, я навчу тебе грати.

— Не сьогодні, — відповів я. — Мені теж треба вчитися.

— Ага, — докинув Ренді Еколлз, — вивчати мистецтво мастурбації.

— Ти правий, красунчику. Ще кілька тижнів серйозних вправ, і я навчуся міняти руки, не змінюючи темпу, як ти.

Я рушив геть, і тут Ронні сказав:

— Я тебе обставив, Райлі.

Я обернувся. Ронні розкинувся в кріслі, посміхаючись отою своєю мерзенною посмішкою. Надворі під дощем на кілька хвилин я побачив іншого Ронні, але той хлопець пішов у підпілля.

— Зовсім ні, — відповів я, — виграш був у моїх руках.

— Ніхто не грає ва-банк у партії без підкидання, — не погодився Ронні, ще більше відкидаючись на спинку. Він почухав щоку, здерши головки з кількох прищів. З них жовтаво-білими вусиками виступив гній. — Не за моїм столом. Я підловив тебе на хрестах.

— У тебе не було хрестів, якщо тільки ти не блефував на першій взятці. Спринцівку Ленні ти взяв піковим тузом. А чирв у мене була вся королівська родина.

Посмішка Ронні затремтіла лише на мить, потім знову розцвіла. Він вказав рукою на підлогу, звідки підібрали всі карти. Недопалки з перевернутих попільничок залишилися. Майже всі ми росли в сім’ях, де таке сміття було маминою роботою.

— Всі старші чирви, кажеш? Шкода, що ніяк не можна перевірити.

— Так, шкода. — Я знову рушив до дверей.

— Ти відстанеш у турнірних очках! — крикнув він мені вслід. — Ти це розумієш?

— Можеш забрати їх собі, Ронні. Мені вони більше не потрібні.

У коледжі я не зіграв більше жодної партії. Через багато років я навчив цієї гри своїх дітей, і вони почуваються в ній, як риба у воді. Кожного серпня в літньому котеджі ми влаштовуємо турніри. Турнірних очок у нас немає, але є трофей — головний приз Атлантиди під назвою «Кубок любові». Один раз його виграв я і поставив на письмовий стіл, щоб постійно мати перед очима. У наших чемпіонатах я двічі грав ва-банк, але не в партії без підкидання. Як одного разу зауважив мій старий університетський товариш Ронні Мейленфант, ніхто не грає ва-банк у партіях без підкидання. З тим же успіхом ви можете сподіватися, що Атлантида підніметься з океану, помахуючи пальмами.

38

О восьмій годині того вечора Скіп Кірк сидів за моїм столом, занурившись у підручник з антропології. Обидві п’ятірні він запустив у волосся, ніби в нього розколювалася голова. Нейт за своїм столом писав роботу з ботаніки. Я простягся на ліжку, б’ючись з моєю старою подругою — геологією. З програвача Боб Ділан співав: «Веселішої не бачив зроду я дівчини, ніж сміхунка прабабуся у містера Кліна».

У двері двічі різко постукали: бам-бам. Так, мабуть, у тридцять восьмому — тридцять дев’ятому гестапо стукало у двері євреїв.

— Збори поверху! — крикнув Дірка. — Збори поверху в залі відпочинку о дев’ятій! Присутність обов’язкова!

— О Боже, — сказав я. — Палимо таємні