Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Уставай, кажу! На ноги! Упізнаєш мене?
Вона заморгала. Впізнала. То був типчик, якого вона колись припалила, як він тікав через телепорт. Ріенс.
— Розрахуємося, — пообіцяв він їй. — За все розрахуємося, дівко. Навчу тебе болю. Цими руками і цими пальцями навчу тебе болю.
Вона напружилася, стиснула й розкрила долоні, готова кинути закляття. І відразу згорнулася у клубок, давлячись, харчачи і тремтячи. Ріенс зареготав.
— Нічого не виходить, га? — почула вона. — Навіть краплі сили не маєш! Не мірятися тобі чарами з Вільгефорцем! Витиснув він з тебе усе, до останньої крапельки, наче сироватку із сиру. Ти не зумієш навіть…
Не закінчив. Йеннефер вихопила кинджал з піхов, пристебнутих до внутрішнього боку стегна, стрибнула, наче кіт, і дзьобнула наосліп. Не потрапила, вістря тільки обтерлося об ціль, роздерло матерію штанів. Ріенс відскочив і перекинувся.
Відразу звалився на неї град ударів і копняків. Вона завила, коли важкий чобіт опустився на її руку, вибиваючи клинок з розбитих пальців. Другий чобіт ударив її в живіт. Чародійка скрутившись, захрипіла. Її підвели з землі, заламуючи руки назад. Вона побачила кулак, що летить у її бік, світ раптом яскраво засяяв, обличчя вибухнуло болем. Біль хвилею стік донизу, до черева й паху, перетворив коліна на рідкий холодець. Вона обвисла у руках, що її тримали. Хтось схопив її ззаду за волосся, піднімаючи голову. Вона отримала ще раз, у око, знову все зникло і розпливлося у сліпучому блиску.
Вона не зомліла. Відчувала. Її били. Били її сильно, жорстоко, так, як б’ють чоловіка. Ударами, які мали не тільки боліти, такими, які мали зламати, які мали вилущити з битого усю енергію і бажання опору. Її били, поки вона тремтіла у сталевому утиску багатьох рук.
Вона хотіла зомліти, але не могла. Відчувала.
— Досить, — почула раптом, здалеку, з-за завіси болю. — Ти ошалів, Ріенсе? Хотів її вбити? Вона потрібна мені живою.
— Я обіцяв їй, майстре! — гарикнула тінь, що маячила над ним, поступово набуваючи постаті й обличчя Ріенса. — Я обіцяв, що відплачу їй… Оцими руками…
— Немає мені діла, що саме ти обіцяв. Повторюю, вона потрібна мені живою і такою, що могла б чітко говорити.
— З кота і відьми, — засміявся той, який тримав її за волосся, — не так легко вибити життя.
— Не мудруй, Шірру. Я сказав: досить биття. Підніміть її. Як себе маєш, Йеннефер?
Чародійка сплюнула червоним, підвела спухле обличчя. І у першу мить його не впізнала. Носив він щось схоже на маску, що закривала весь лівий бік голови. Але вона знала, хто це такий.
— Пішов до дідька, Вільгефорце, — пробелькотіла, обережно торкаючись язиком передніх зубів і покалічених губ.
— Як ти оцінюєш моє закляття? Сподобалося тобі, як я підняв тебе з моря разом із тим човном? Сподобався тобі той політ? Якими закляттями ти захистилася, аби зуміти пережити падіння?
— Іди до дідька.
— Зірвіть їй з шиї ту зірку. І до лабораторії її. Не гаймо часу.
Її волокли, тягнули, часом несли. Кам’яниста рівнина, а на ній лежала розвалена «Алькіона». І численні інші кораблі, що стирчали ребрами шпангоутів, які нагадували скелети морських потвор. Крах був правий, подумала вона. Кораблі, які безвісти зникли на Безодні Седни, постраждали не від природних катастроф. Боги… Паветта й Дані…
Над рівниною, далеко, у захмарене небо стирчали верхівки гір.
Потім були мури, брами, галереї, підлоги, сходи. Все якесь дивне, неприродно велике… Все ще малувато подробиць, аби вона могла зорієнтуватися, де вона, куди потрапила, куди занесло її закляття. Обличчя в неї розпухало, додатково заважаючи розглядатися. Єдиним відчуттям інформації став нюх — вона миттєво відчула формалін, ефір, спирт. І магію. Запахи лабораторії.
Брутально посадовили її на металевий стілець, на зап’ястках і кісточках болісно зімкнулися холодні й тісні обійми. До того як сталеві щелепи лещат стиснули її скроні й зробили голову нерухомою, вона зуміла роззирнутися по обширному і яскраво освітленому залу. Вона побачила ще одне крісло, дивовижну сталеву конструкцію на кам’яному подіумі.
— Авжеж, — почула вона голос Вільгефорца, який стояв за її спиною. — То крісельце для твоєї Цірі. Чекає воно вже віддавна, дочекатися не може. Я також.
Вона чула його зблизька, майже відчуваючи його дихання. Вільгефорц втикав їй голки у шкіру голови, щось приєднував до вушних раковин. Потім став перед нею і зняв маску. Йеннефер мимоволі зітхнула.
— Це, власне, зробила твоя Цірі, — сказав він, вказуючи на своє колись класично-вродливе, а тепер огидно понівечене обличчя, обрамлене золотими клямрами й затискачами, що підтримували багатофасеточний кристал замість лівого ока. — Я намагався її перехопити, коли вона входила у телепорт Вежі Ластівки, — спокійно пояснив чародій. — Хотів урятувати її життя, впевнений, що телепорт її вб’є. Наївний! Пройшла вона гладко і з такою силою, що портал вибухнув прямо мені в обличчя. Я втратив око й ліву щоку, також чимало шкіри на обличчі, шиї і грудях. Дуже прикро, дуже болісне, дуже ускладнює життя. І дуже негарно, вірно? Ха, треба було мене бачити до того, як я вже почав усе це магічно регенерувати.
— Якби я вірив у такі речі, — продовжив він, запихуючи їй до носа загнуту мідяну трубку, — я б подумав, що то помста Лідії ван Бредеворт. З могили. Регенерую, але повільно, затратно і з опором. Особливо труднощі з регенерацією ока… Кристал, який у мене в очній ямі, виконує свою роль пречудово, я бачу у трьох вимірах, але то чуже тіло, а відсутність справжнього ока інколи доводить мене до люті. Тоді, огорнутий ірраціональною злістю, я пообіцяв собі, що коли схоплю Цірі, то відразу після захоплення її накажу Ріенсу виколупати їй одне з тих великих зелених оченят. Пальцями. Отими пальцями, — як він звик говорити. Мовчиш, Йеннефер? А чи ти знаєш, що охоту вирвати око я маю і тобі? А може — обидва ока?
Втикав їй товсті голки у вени на тильному боці долонь. Інколи не потрапляв, наколював аж до кісток. Йеннефер стискувала зуби.
— Наробила ти мені проблем. Змусила мене відірватися від роботи. Наразила нас на ризик. Пхаючись із тим човном на Безодню Седни, під мій Всмоктувач… Відлуння нашого короткого поєдинку рознеслося сильно й далеко, могли його почути надто цікаві та зайві вуха. Але стриматися я не зумів. Думка, що я зможу тебе мати, що зумію під’єднати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Вежа Ластівки», після закриття браузера.