Читати книгу - "Обитель героїв"

вогника, звів долоні з боків перлини-зірки.

Було помітно, як сніжно-білі іскорки просочуються назовні між старечих пальців.

— Вони ще танцюють? — запитав Ефраїм, маючи на увазі непокірних дрейгурів.

— Так, — видихнув Терц, прискорюючи темп гри. — Покваптеся… Тут якийсь побічний вплив… Важко відстежити призначення: воно майже безсенсове!..

— Добре…

Нічого хорошого Анрі не бачила.

Підтверджуючи її песимізм, звідкись долинуло собаче виття. Тужливе, протягливе, воно несло очевидну загрозу. У журливих вібраціях відчувалася гармонія: нетутешня, інфернальна, пронизана дивним ритмом, подекуди схожим на ритм танцювальної Терца, але глибшим. Ефраїм відсмикнув долоні від зірочки, наче обпікся, і знову взяв вогник у обійми. Збився профос, шукаючи серед струн арфи потрібну й не знаходячи. Вігіла не відразу зрозуміла, що виття долинає здалеку, з-за гаю, і водночас із «Via Lactea», з образу будиночка, де замерзав під заметом квестор-некромант, нерозважливо намагаючись підкорити дрейгурів своїй — чи ж своїй? — волі та спрямувати на мету, як тупу, криву, погано оперену, але все-таки стрілу.

Виття посилилося, досягло кульмінації і змовкло, обірване в зеніті.

Перлина в долонях старця згасла.

За огорожею струн арфи завмерли дрейгури. Мить, ще одна, і «умовно-живі» потяглися до виходу з кімнати, невлад бурмочучи: «Дякую за увагу! Дякую… за…» Хода в них розладналася, руки теліпались, але кімната порожніла з приємною швидкістю. Незабаром там залишилися тільки безумовно живі, з різними ступенями потрясіння.

— Справжній са-пей! — блідий від утоми й захвату, мовив гросмейстер. — Овал Небес, я багато читав про цих собак, але побачити са-пея в дії! Захищаючи сина хазяйки, він збив ауру впливу… Фантастика! Всі некротальні акценти подавлені до шостого шару. Думаю, зараз Кристофер спокійно спить.

— А ось нам навряд чи вдасться склепити повіки, — без особливої радості повідомив Фернан Терц. — То що, колеги, рушили назад?

Арфа профоса розвіювалася димом за вітром.

Здохла муха валялася на піску, біля ніг вігіли.

SPATIUM XXI

СХОДЖЕННЯ В ТЕМРЯВУ

або

ЖИТІЄ РЕНЕ КУГУТА, ПУЛЬПІДОРА Й ІДЕАЛІСТА

Схильність до чаклунства як природне вміння накопичувати й трансформувати ману рідко передається спадково. Шанс, що син чаклуна теж народиться чаклуном, не такий великий, як думають профани. Це тільки в дрімучої відьми з хутора Волохачі дочка або внучка — відьма, і край. Баби — діло тонке, особливо з простих. У простих дитя й на снігу здорове народиться, а в інших і в теплій спальні марніє. Авжеж, якщо обоє батьків чарівники, шанс отримати спадкоємця-чарівника помітно підвищується. І все-таки династій, де з покоління в покоління народжуються винятково діточки, схильні до Високої Науки, кіт наплакав.

Сотня родин на всю Реттію.

У сусідніх державах — не більше.

Рід Кугутів належав до згаданої сотні. Сім колін вправних пульпідорів у чоловіків, сім колін чутливих гербамедис у жінок. Особливим знанням теорії, дипломами й атестатами, так само, як і надзвичайними надлишками мани, Кугути похвалитись не могли. Проте кілька століть підряд, починаючи із пращура Петрока Забіяки, вони успішно замовляли землякам зуби й лікували пронос із золотухою. Порятунок від флюсу — і послаблюючий відвар упокійника бадьорого, замуровування дупла в гнилому іклі — і мазь radicula spumare із зігріваючим ефектом; висаджування зубної розсади — й суха суміш кінамуму, зірколиста, а також piperis kayana, що у поєднанні з рунною «шептухою» проганяє геть солом’яну трясцю.

На життя вистачало, і життя, зауважимо, безбідне.

Рене народився в Охломисі, містечку на південному сході Реттії, неподалік великого портового Навіполіса. Тут з’являлися на світ і всі попередні Кугути. Чубатий, чорноокий Ренька ріс паливодою та пробийголовою, не поспішаючи осягати премудрості сімейної науки, як старший брат Петрок, названий на честь знаменитого предка. Він волів ганяти з однолітками тінистими вуличками Охломиса, лазити через паркани — красти сусідські груші й горіхи, шпурлятися колючими каштанами в заїжджих «ціпов’язів», що приїхали торгувати медом і борошном; до посиніння хлюпався в річці Хохлушці, чистій і холодній, запускав у відчинені вікна місцевим куртизанкам дрібних черепашок-летяг, до останнього рубався з дружками в «буц», витрачаючи на гру монетки, подаровані матір’ю, — або ходив битися з такими, як сам, лобуряками з північної околиці, іменованої в народі «Варяженка».

Батько дивився на вихиляси нащадка крізь пальці: підросте — перебіситься, за розум візьметься. Так воно врешті-решт і сталося, але за доволі сумних обставин.

Втікаючи з саду пекаря Розенблюма й рятуючись від розлюченого пса, Рене навернувся навзнак з височенного паркана, просто об кругляк бруківки. Додому його дотягли приятелі, сумирні й перелякані. Сам Ренька йти не міг. Уміння матері вистачило лише на те, щоб утамувати біль, який розривав спину, за допомогою заговореного відвару маку. Спішно послали по Трістана Франінгера, ліцензованого медикуса-костоправа, що жив за два квартали від будинку Кугутів.

До чарівництва Тристан таланту не мав, зате мав диплом лікарської гільдії.

Високий і стрункий медикус, більш схожий на гвардійського капітана, довго цокав язиком і тяжко зітхав, оглядаючи Рене. Супився, відводив очі, не бажаючи зустрічатися поглядом з батьками хлопчиська. На щастя, він був добре знайомий з «Трактатом про спину» великого Алі Хуссейна, убитого туристанськими фанатиками за вилікування єретички Бібі-ханум. Костоправ розтер хворому спину грубою ганчіркою, змоченою оліями фурбійуна, рути й півників, попередньо зігрів забите місце компресами, потім наклав пов’язку з олеандра з пильнувальником, сагапеном і бобровим струменем. Ідучи, Трістан рекомендував упродовж двох тижнів пити відвар чорного нуту з аїром.

Наступні півроку запам’яталися Рене як суцільний кошмар, що складався з неможливості рухатися, міазмів покаліченого тіла, регулярних візитів Трістана й болю, що повертається разом із ним. Медикуса хлопчик вважав безжальним екзекутором, катом, що через день приходить мордувати жертву.

Однак Трістан Франінгер свою справу знав: за півроку Рене встав з ліжка.

Дошкандибавши з батьковою допомогою до великого дзеркала, він з розпачу закричав. Страхітливий горб знівечив, викривив колись пряму спину, перетворив непосидющого хлопчиська на балаганне страховидло. Медикус запевняв, що згодом, якщо Рене регулярно виконуватиме приписи, горб зменшиться і буде не дуже помітний — хоча, звісно ж, не зникне цілком. Він, Трістан, і так домігся дива: у дев’ятьох випадках з десятка подібні каліцтва приковують людей до ліжка на решту життя.

Минуть роки, й Рене усвідомить: його каліцтво насправді не таке й велике і схожий він швидше на дуже сутулу людину, аніж на горбаня. Але тоді, ридаючи, лаючись, він ніяк не міг втямити: чому батько з матір’ю мало не моляться на медикуса, чому посміхаються крізь сльози?! Чому радіти, якщо життя закінчилося?!

Він каліка! Посміховисько!!! Назавжди, навіки…

Проте, Рене швидко видужував, старанно виконуючи призначені Трістаном вправи. Спершу по кілька хвилин, довгих і болісних, а пізніше — годинами висів на поперечині