Читати книгу - "Чорнильне серце"

Він обережно підвів Меґі до столу й посадив на стілець. Вона відчула запах смаженого м'яса.

— Що це за м’ясо? — запитала дівчинка.

— Схоже на телятину. А що таке?

Меґі відсунула тарілку.

— Я не голодна, — пробурмотіла вона.

— А знаєш, Меґі, — промовив Феноліо, — гадаю, наступну історію я маю написати про тебе — про те, як ти всіх нас урятуєш. І то самим лише голосом! Я певен, історія вийде дуже цікава.

— Але вона завершиться теж добре?

Меґі виглянула у вікно. Ще година-дві, й стемніє. А що, коли на свято прийде й Мо, коли він ще раз спробує її визволити? Але ж він нічого не знає про їхній з Феноліо план! Що, коли чорні куртки знов у нього стрілятимуть? А якщо минулої ночі вони в нього все ж таки вцілили?..

Меґі сперлася ліктями на стіл і обхопила долонями обличчя.

Згодом вона відчула, що Феноліо гладить її по голові.

— Усе буде добре, Меґі! — прошепотів він. — Повір мені, всі мої історії закінчуються добре. Якщо я цього хочу.

— У цієї сукні такі вузькі рукава! — ледве чутно промовила дівчинка. — Як я дістану звідти аркуша, щоб Сорока не помітила?

— Я відверну її увагу. Покладися на мене.

— А решта? Адже вони побачать!

— Пусте. У тебе все вийде. — Феноліо підвів їй за підборіддя голову. — Усе буде добре, Меґі! — промовив він ще раз, утираючи їй пальцем зі щоки сльозу. — Ти не сама, навіть якщо там тобі, можливо, так і здаватиметься. З тобою тут я, і Вогнерукий теж десь неподалік. Повір мені, я його знаю, як самого себе, він прийде вже хоч би задля того, щоб побачити книжку й при нагоді забрати її. А крім того, на світі є ж іще й твій батько, і отой хлопчина, який так закохано задивлявся на тебе — тоді, на майдані перед пам’ятником, коли я зустрів Вогнерукого.

— Облиш! — Меґі штовхнула його ліктем під бік, але не стрималась і мимоволі всміхнулася, хоча сльози все ще застилали їй усе: стіл, власні руки й зморшкувате обличчя Феноліо. Їй здавалося, що за останні тижні вона наплакалася до кінця життя.

— Чому? Він славний хлопчина. Я б, не задумуючись, замовив за нього слівце твоєму батькові.

— Припини, кажу!

— Тільки якщо ти хоч трохи поїси. — Феноліо підсунув до неї тарілку. — І ота ваша приятелька, як там її?..

— Елінор.

Меґі поклала до рота оливку й гризла її доти, поки від неї лишилася сама кісточка.

— От-от. Може, й вона переховується десь неподалік, разом з твоїм батьком. Господи, як добре подумати, то виходить, що нас майже більше, ніж їх!

Меґі мало не вдавилася кісточкою від оливки. А Феноліо самовдоволено всміхався.

Коли Мо щастило її розсмішити, він щоразу зводив угору брови й робив таку здивовану, таку поважну міну, немовби хоч убий не міг збагнути, чого це вона сміється. Меґі раптом так виразно побачила перед собою його обличчя, що ледве стрималась, аби не простягти руку…

— Скоро побачиш батька! — прошепотів Феноліо. — І розкажеш йому, що зовсім випадково знайшла матір і врятувала її від Каприкорна. Адже це щось та значить, чи не так?

Меґі лише кивнула головою.

Комірець і рукава кусалися. З вигляду це була сукня не дитяча, а скоріше доросла, ще й трохи завелика на Меґі. Ступивши в ній кілька кроків, вона зашпорталася в подолі. Рукава були вузькі, однак аркуш паперу, тоненький, мов крильце бабки, вона легко стромила під один із них. Потім Меґі трохи ще потренувалася: стромила — витягла, стромила — витягла. Нарешті лишила аркуша в рукаві. Папір, як вона підносила руку чи ворушила пальцями, трохи шарудів.

Коли Сорока прийшла по Меґі, над дзвіницею вже завис місяць, накинувши своє бліде сяйво, ніби вуаль, на обличчя ночі.

— Ти не причесалася! — сердито кинула Сорока.

Цього разу з нею була інша служниця — приземкувата жінка з червоним обличчям і такими самими червоними руками, яка вочевидь не боялася відьмацької сили Меґі. Жінка так рішуче запустила гребінця в коси дівчинці, що та мало не скрикнула.

— А черевички?! — вигукнула Сорока, побачивши босі ноги Меґі, що виглядали з-під сукні. — Невже ніхто не подумав про черевички?

— Вона може спокійно взути он ті. — Служниця показала на стоптані кросівки Меґі. — Сукня довга, ніхто нічого й не помітить. А крім того, хіба відьми завше ходять не босі?

Сорока зміряла служницю таким поглядом, що та відразу проковтнула язика.

— Авжеж! — вигукнув Феноліо, який увесь цей час насмішкувато спостерігав, як дві жінки вбирають дівчинку. — Саме так вони й ходять. Завжди босі. А чи не треба з такої врочистої нагоди перевдягтися, власне, й мені? Що зазвичай вдягають на страту? Адже я, сподіваюся, сидітиму поруч із самим Каприкорном?

Сорока випнула підборіддя. Воно було в неї таке маленьке й м’якеньке, немовби його взяли з іншого, не такого злого обличчя.

— Ти можеш лишатися, в чому є, — відповіла вона, втикаючи в коси Меґі шпильку, оздоблену перлами. — В’язням перевдягатися не треба. — З її голосу гіркою отрутою бризкала насмішка.

— В’язням? Як це розуміти? — Феноліо відсунув від столу свого стільця.

— Авжеж, в’язням. А то ж кому? — Сорока відступила назад і, ніби прицінюючись, оглянула Меґі. — Наче непогано, — промовила нарешті. — Дивно, але отак, з розпущеними косами, вона мені когось нагадує…

Меґі хутко опустила голову, а Феноліо, щоб Сорока не встигла замислитись над своїми спостереженнями, поквапився привернути її увагу до себе.

— Але я, ласкава пані, не звичайний в’язень і хочу, щоб у нас щодо цього не було непорозуміння! — роздратовано вигукнув він. — Якби не я, нічого цього взагалі не було б, зокрема й вашої — не скажу, що дуже приємної, — особи!

Сорока востаннє зміряла його зневажливим поглядом і взяла Меґі за руку — на щастя, не за ту, де під рукавом був схований дорогоцінний аркуш Феноліо.

— Як настане час, по тебе прийде вартовий, — кинула вона через плече, ведучи Меґі до дверей.

— Не забувай, що тобі казав батько! — крикнув Феноліо вслід дівчинці, коли та була вже в коридорі. — Слова оживатимуть лише тоді, коли їхній смак відчуватимеш на язиці!

Сорока підштовхнула Меґі в спину й кинула:

— Іди вже, йди! — І причинила за собою двері.

Вогонь

Але цієї миті Багіра підхопилася на ноги й вигукнула:

— Ні! Я знаю! Біжи скоріше в долину, до людських осель, і роздобудь там трохи Червоної Квітки. Тоді, як настане час, матимеш дужчого товариша за мене, й за Балу, й за