Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

попрямувала до гардероба, дістала з нього білявий парик і взяла норвезький паспорт на ім’я Ірене Нессер.

Ірене Нессер була реально існуюча жінка. Зовні вона була схожою на Лісбет Саландер і три роки тому загубила свій паспорт, який турботами Чуми потрапив до рук Лісбет і ось уже вісімнадцять місяців у разі потреби допомагав їй виступати в чужому вигляді.

Лісбет вийняла колечка з брів та ніздрів і перед дзеркалом у ванній зробила макіяж. Вона одяглася в темні джинси, просту, але теплу коричневу куртку, розшиту золотом, і вуличні чобітки на високих підборах. У картонній коробці в неї лежав запас балончиків із сльозоточивим газом, вона взяла звідти один. Вона навіть дістала електрошокер, до якого не торкалася вже рік, і поставила його на зарядку. Склавши в нейлонову сумку зміну одягу, пізно ввечері вона вийшла з квартири.

Спершу Лісбет пройшлася до ресторану «Макдональдс» на вулиці Хорнсґатан — там вона менше ризикувала зіткнутися ніс у ніс з ким-небудь з колишніх товаришів по службі з «Мілтон сек’юриті», ніж у «Макдональдсах» в районі Шлюзу чи площі Медборґарплатс. Вона з’їла бігмак і випила велику склянку коли.

Поївши, вона сіла на четвертий номер і доїхала до площі Бріксплан, а звідти пішки дійшла до Уденплана і незабаром після півночі опинилася перед будинком на Уппландсґатан, де була квартира покійного адвоката Б’юрмана. Вона не думала, що за квартирою ведеться спостереження, але відзначила, що на його поверсі світиться вікно сусідньої квартири, тому вирішила про всяк випадок прогулятися до Ванадісплана. Повернувшись за годину, вона побачила, що світло в сусідній квартирі погасло.

Безшумно, ледве торкаючись ногами сходів, Лісбет піднялася до Б’юрманової квартири. Столовим ножем вона обережно зрізала липку стрічку, якою поліція опечатала квартиру, і нечутно відчинила двері.

Вона засвітила в передпокої, знаючи, що його не видно зовні, і тільки тоді ввімкнула ліхтарик і попрямувала до спальні. Жалюзі були зачинені. Вона провела променем ліхтарика по ліжку, на якому ще темніли плями крові, пригадала, що сама трохи не вмерла на цьому ліжку, і несподівано відчула глибоке задоволення від того, що Б’юрман нарешті пішов з її життя.

Мета її візиту на місце злочину полягала в тому, щоб роздобути відповіді на два питання. По-перше, вона не розуміла, який зв’язок існує між Б’юрманом і Залою. У тому, що він існує, Лісбет була переконана, але, вивчивши вміст Б’юрманового комп’ютера, не змогла вияснити, в чому він полягає.

По-друге, було ще одне питання, над яким вона весь час сушила голову. Під час нічного візиту кілька тижнів тому Лісбет помітила, що Б’юрман вийняв частину пов’язаних з нею документів з папки, в якій у нього лежали всі матеріали про Лісбет Саландер. Сторінки, що їх бракувало, були тією частиною доручення соціального відомства, в якій у найкоротшій формі давався загальний опис психічного стану його підопічної. Б’юрманові ці сторінки були не потрібні, і цілком можливо, що він просто викинув з папки зайве. Однак проти цього говорило те, що адвокати ніколи не викидають документів, що стосуються справи. Хоч яким би непотрібним був той чи інший папірець, позбавлятися його було зовсім нелогічно. Проте ці сторінки зникли з її папки і не знайшлися ні в якому іншому місці його робочого столу.

Вона переконалася, що поліція забрала з собою папки, що мали відношення до Лісбет Саландер, і дещо з інших документів, а потім витратила дві години на те, щоб ретельно, метр за метром, обшукати квартиру на предмет чогось, що залишилося непоміченим поліцією. В результаті, на свій жаль, вона змушена була визнати, що, судячи з усього, поліція нічого не пропустила.

На кухні вона знайшла шухляду, в якій лежали різні ключі: ключі від машини, від дверного замка і від висячого. Безшумно піднявшись на горище, вона перепробувала кілька висячих замків і нарешті відшукала комірку, в якій Б’юрман зберігав непотрібні речі. Там виявилося дещо із старих меблів, гардероб із зайвим одягом, лижі, автомобільний акумулятор, картонні коробки з книжками і ще всякий мотлох. Не знайшовши нічого цікавого, вона спустилася вниз і за допомогою дверного ключа відшукала його гараж. Там вона побачила «Мерседес» покійного, але в ньому теж не знайшлося нічого цікавого.

Навідуватись до його контори вона не стала: у ній вона була кілька тижнів тому, тоді ж, коли востаннє побувала в квартирі, і знала, що на службі Б’юрман уже два роки не буває і там немає нічого, крім пилу.

Піднявшись знову в квартиру, Лісбет сіла у вітальні на диван і задумалась. Через кілька хвилин вона встала, повернулася на кухню до шухляди з ключами й уважно переглянула їх усі. Одна із вязок складалася з ключа від англійського замка, ключа від французького замка і вкритого іржею старовинного ключа. Вона насупила брови, потім перевела погляд вище на тумбочку поряд з посудною мийкою, в якій у Б’юрмана були складені десятків зо два пакетиків з насінням. Вийнявши їх, Лісбет переконалася, що це насіння городньої зелені.

У нього десь є літній будиночок. Або дачка в садовому товаристві. Ось чого вона раніше не помітила!

Їй знадобилося всього три хвилини для того, щоб знайти серед Б’юрманових квитанцій одну шестилітньої давнини, за якою він розплатився з будівельною фірмою за земляні роботи з облаштування під’їзного майданчика перед будинком, а ще за хвилину вона знайшла страхове свідоцтво на житловий будинок в районі Сталлархольма під Марієфредом.

О п’ятій годині ранку Лісбет зайшла до супермаркету, що працює всю ніч, на початку Хантверкарґатан біля Фрідхемсплана, де запаслася достатньою кількістю піци, молока, хліба та інших продуктів. Крім того, вона купила ранкову газету, в якій її увагу привернув заголовок:

ЖІНКА, ЯКУ РОЗШУКУЮТЬ, ВИЇХАЛА ЗА КОРДОН?

З якоїсь невідомої причини ця газета написала про неї, не називаючи прізвища. Там вона згадувалася як «двадцятишестилітня жінка». У тексті говорилося, що, за твердженням одного поліцейського джерела, їй, очевидно, вдалося непомітно виїхати за кордон і зараз вона, можливо, в Берліні. Звідти було отримано повідомлення, ніби її бачили в одному «анархо-феміністському клубі», розташованому в Крейцберзі, а отже, робила висновок газета, вона полетіла до Берліна. Цей клуб описувався в статті як місце зібрань молоді, що захоплюється всім — починаючи від політичного тероризму і кінчаючи антиглобалізмом і сатанізмом.

Вона повернулася в Сьодермальм автобусом номер чотири і, вийшовши на Росенлундсґатан, пішки дійшла до Мосебакке. Вдома вона зварила собі каву, приготувала бутерброди і тільки тоді лягла спати.

Лісбет проспала довго і прокинулася, коли було вже далеко за полудень. Задумливо принюхавшись до