Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночі.

І ще раптом я помічаю, що вулики, біля яких ми стоїмо,— не вулики, а... гроби... П'ять притрушених землею трухлявих гробів.

І враз віко одного з гробів заскрипіло, піднімаючись, і звідти вистромилась... голова попа Гоги.

— Здоров, рибалко! — І піп Гога зареготав: — Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав... Ось-ось-о! — він показав мені рукою «носа». Потім враз став серйозний, спохмурнів і мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. І посунувся у гробу, даючи мені місце.

І раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить... Павлуша. Нерухомий, із заплющеними очима.

І невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.

Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлуші — і не можу.

Щось на мене навалюється, більшає, більшає, більшає...

Я задихаюся, задихаюся, задихаюся...

І прокидаюсь.

РОЗДІЛ XI

Я Ллі(Ж СлліДЛи>КА.

Он.*€онл ил^о!

Кілька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарешті отямлююсь. Я згадую всі вчорашні події, попа Гогу і своє тверде рішення з самого ранку бігти до діда Салимона.

Батька й матері, хоч і прийшли вони пізно після зборів, уже нема — в полі. Що то значить — передовики, активісти. Я їх майже не бачу.

Нашвидку поснідавши, я побіг до діда Салимона.

Біг і хвилювався: а що, як він не приїхав, весілля ж по кілька днів гуляють. І сам себе заспокоював: та ні, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусідів можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а більше ні. Та й Комишеваха недалеко, в сусідньому районі, сорок п'ять хвилин автобусом. Приїдуть.

Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря літньої кухні у дворі курився синій димок.

, Дід Салимон, жінка його баба Галя, племінник-моск-вич у білосніжній сорочці, його дружина, фарбована блондинка, і двоє дрібних діточок сиділи у садку за столом і снідали. Зараз підходити, звичайно, було незручно.

Я причаївся за тином, перечікуючи, поки вони поснідають.

Чекати довелося довгенько.

Вони не стільки снідали, скільки балакали — про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабі Галі), бо весь час мовчав і майже нічого не їв (мабуть, дуже гонористий і не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав і не давав нікому слова сказать і якому його жінка весь час казала: «Сядь, сядь і помовч. Ти тут не найголовніший. Це не твоє весілля»; про закуску, яка була ніби й непогана, але пиріг недопечений, вінегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвіжі...

Я терпляче слухав ці балачки і думав, що я б погодився, мабуть, цілий рік їсти кислий вінегрет, пересолену рибу, несвіжі яєчка і недопечені пироги, аби виплутатися з цієї поганої історії, в яку я сам так по-дурному вскочив.

Нарешті вони поснідали. Гості пішли в хату, баба Галя — мити посуд, а дід Салимон лишився на подвір'ї один.

! Тепер можна.

— Драстуйте, дідусю! — чемненько привітавсь я, захо-дячи у двір.— Можна до вас?

— О! Здоров, шелегейдику! — звів догори брови дід Салимон.— Заходь! Що тобі? Меду?

У мене враз затремтіли ноги. Це ж були майже ті слова, що уві сні. І я відчув, що зараз я скажу теж так, як уві сні, і злякався цього. І не міг наважитися сказати. Тільки заперечно похитав головою.

— Значить, просто так, у гості? — усміхнувся дід Салимон.— Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?

Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що мені хотілося.

— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — підморгнув дід Салимон.— То давай, ну!

— Та ні, я просто... просто спитати хотів...— нарешті зваживсь я.

— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.

— Діду, ви позавчора уночі, перед тим, як на весілля їхати, нічого не помічали?

— Уночі? Позавчора? — дід здивовано опустив куточки губ.-- Гм... Уночі... Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо... бо темнувато було... А що?

— Ну, не відчували нічого... такого?

— Відчував? Гм... А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай Бог милує, блоха. А що?

— Та ні! У такому... у... душевному відношенні.

— А-а... у душевному? Відчував! Відчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметані на тарілці залишив.

— От які ви, діду! Я не про те! Я про видіння. Видіння якесь не являлося вам уночі позавчора?

— Тю! Видіння! Та що я — хворий який, чи що? Хай Бог милує!

— Та я теж вроді не хворий, а позавчора уночі у вашому садку біля Горбушиної могили не тільки бачив, а й сфотографував... Ось гляньте! — І я простягнув дідові фотографію.

У цей час я повернув голову в бік Карафольчиного городу і здригнувся — там стояла вся наша гопкомпанія: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Мацієвський, Коля Кагарлицький і (я навіть не повірив своїм очам)

Павлуша з Гребенючкою. Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, і пильно прислухалися до нашої з дідом розмови. Дід, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.

— Ану-ну! — дід з цікавістю підніс фотографію до очей.— Що ж то таке? Га?

— Та що ж! Не видно хіба... Я знаю... По-моєму, привид! Без голови!

— Ну-у? — роззявив рота дід.

З хати вийшов племінник діда Салимона.

— Що там таке? — спитав він без особливого зацікавлення, байдуже колупаючи в зубах.

— Ану, Серьожо, іди-но глянь! — гукнув йому дід Салимон.— Ти чоловік грамотний, поможи розібратися. Хлопці онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночі.

— Привид? — племінник підійшов, взяв у діда фотографію. Подивився і